Але весе́ла й жва́венька була
І щебетала ді́вчинка мала́:
„Куку́, куку́! а де ти? тут, татусю?
Візьми на руці, поцілуй Марусю!
Здавалось, певне, бідному дитяти,
Що татко жа́ртами сховавсь за крати.
А татко ручку доні цілував
І гірким сльозами обливав.
„Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!“…
А жінка мовила: „радіє, бідне....
Мале, — його ще лихо не діймає;
Вже дру́гий день, як хліба в нас немає.
„В неділю ще за той нещасний хліб
Остатнюю худобу жид загріб.
Продав за довг остатнюю корову“…
І сльози жінці перебили мову;
До ка́міня холодного припала
І гірко, роспачли́во заридала.
Мала дитина почала квилить
I стиха йісти в матері просить.
„Прощай!“ промовила понуро мила,
Дитину до віконця підсадила.
Татусь, цілуючи свою дитинку,
Невільничого хліба дав скоринку....
Він погляд свій у слід їм посилав.
Він і тепер не плакав, не ридав,
На очіх в нього сльози не блищали, —
Вони на серце ка́менем упали.
І вьязень руки заломив з журбою:
„Навіщо ми побралися з тобою!“....
