(Посвята Александрі С—вій).
Був сон мені колись: богиню я́сну
Фантазії вбача́ли мої очі,
І друга любого подо́бу кра́сну
Богиня прийняла́ тієї ночі:
Той самий ви́раз і усмішка мила,
Той самий по́гляд довгий, розумливий,
На плечіх лиш барвисті мала крила,
Вінець над чо́лом з лавру святобливий.
Вона іде́! Неперемо́жна сила
Мене примушує за нею простувати
По темних, ті́сних ходниках. Вступила
Вона в якісь таємниї палати.
Чі то свята будова, чі темниця?
Високеє і темнеє склепіння,
Одно віконце, вузьке, мов стрільниця, —
Крізь нього сиплеться бліде проміння,
І падає на стіну; височенний
Орґан стоїть там, наче скеля дика,
Де був прикований Тіта́н страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.
Спинилася богиня і за руку
Взяла мене, і словом говорила:
„Вважай, і памьятай мої слова й науку:
То́ світови́й орґан, і доля так судила,
