Богиню кличу.... Коли се з віконця
Я бачу світло, я́сний про́мінь бачу!
Той промінь ду́мки просвітив нездольні.
Ще хвиля, й світ весь затремтить від гуку, —
Зрадіють всі невільники бездольні....
Та що́ се нагле затрима́ло руку?
Ох, я́ ж загинуть маю!… І від страху,
Від жалю розум наче хмари вкрили.
Як тяжко! моє серце повне жаху:
Умру без слави, навіть без могили!…
І я стою, неначе скамьяніла.
Знебула думка вже не розважає…
Що́ се?… немов би пісня забреніла,
Здале́ка, мов би цілий хор ридає.
Глибока, тиха, нерозва́жна туга
Вника́є в серце, ка́менем лягає;
Ридає хор, мов дикий вітер з луга,
А темрява склепіння застилає.
З віконця ледве-ледве бли́сне промінь;
Ті хмари темні да́влять мою душу,
А серце па́лять мов жерущий пломінь.
Ні, тук страшни́й я ви́добути мушу!
Хай я загину, та хай сяє мило
Над лю́дьми сонцем правда і надія!
Зважливо простягаю руку, сміло....
І прокидаюсь. Так! то сон був.... мрія!
