Сторінка:Леся Українка. На крилах пісень. 1892.pdf/51

Он степове́є село розляглося
 В балці веселій та милій,
Ясно-блакітним туманом воно повилося,
 Тілько на хатоньці білій
Видно зеленую стріху. А далі, — де гляну, —
 Далі все степ той без краю,
Тілько вітряк виринає де-не-де з туману;
 Ча́сом могилу стріваю.
В небі блакі́тнім ніде́ ні хмари́нки, —
 Тихо, і вітер не віє.
Де не погляну, ніде ні билинки,
 Тиха травиця леліє....

 

V.

 

Великеє місто. Будинки високі,
 Людей тих — без ліку!
 Веселую чутно музику.
Розходяться людської лави широкі,
 Скрізь видно ту юрбу велику.

І все чужина́! ох, біда самотно́му
 У місті широкім
 Себе почувать одиноким!
І добре, хто має к багаттю чийому
 Склонитися слухом і оком.

Тож добрії люде мене привітали
 В далекій країні,
 Там друга в прихильній дівчи́ні
Знайшла я. І моря красу споглядали
 Нераз ми при тихій годині.

На тихому небі забли́снули зорі,
 Огні запалали
 У місті. Ми тихо стояли,
Дивились, як ясно на темному морі
 Незлі́чені світла сіяли.