На човні́ нас було́ тілько дво́є. Хвилі скрізь вколо нас коливались, І такі ми само́тні обоє Серед то́го простору здавались. Я дивилась на тебе, мій брате; Що́ гадала, — не вимовлю зроду; Чим було тоді серце багате, Поховала я в тихую воду. Може, хвиля тобі росказала Все, що думала я в тую мить? Ні, вона те глибоко сховала… Хай же там моя думонька спить? Думка спить і серде́нько спочило; Я дивлюсь на обличчя твоє; Тихо море спокою навчило Невгамовнеє серце моє… Евпаторія 1891 р. 8. липня.
В темний вечер сижу я в хатині, Буря грає на Чорному морі… Гомін, стогін, квиління пташині, Бється хвиля, як в лютому горі. Там на березі мріє кілка́ми Мо́рський чо́вен розбитий, нужденний, Наче звір, що в пустині піска́ми Його вихорь засипав південний. Мов у неба ратунку благають Ті останки сумні́, нещасливі,
