нема-ж мені тут… ех, немає слова“!
Та як замовк чужий, то так до ночі
просидів і до нас не озивався.
Не знаю й досі, що йому зробилось,
що він такий лихий в той вечір був!
І нащо там йому здалось те слово?
Нема, ну, то й нема! багато слів
було у нього в книжці, ну, й казав-би
собі, яке хотів, а ми не знаєм,
у нас нема книжок і мало слів.
Еге, не доказав я про чужого.
Так знаєте, умер він. Я до нього
усе ходив. Питав я раз його
чого він умирає, чи з морозу,
чи з кого слабість перейшла на нього
(він часом так про інших говорив
коли хто умирав), — „то-ж ти розумний,
сказав я, — знав про інших, — знай про себе“.
А він сказав: „я знаю, я від того
вмираю, що у вас ніяк не зветься,
хоч єсть його без міри в вашім краю,
а те, від чого міг-би я ожити,
не зветься теж ніяк, немає слова,
але й його самого в вас нема…
Як-би було хоч слово, може-б я
ще й жив-би з вами“… і чужий аж плакав,
як те казав, і я заплакав з ним,
бо жаль було чужого, добрий був.
