Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/102

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


випасів на них не мало. А між тим властителі ціх маєтків, що досі своєю традицийною і споконвічною боротьбою за віру вславились, тепер власне своєю культурою, своєю освітою могли би Гетьманові в його державнім будівництві в пригоді стати. Тільки-ж, покликавши їх до державної праці, треба їм дати так само як і козакам „прожиток“. В часах коли нема державної, скарбниці, в часах примітивної натуральної господарки, гріш державний це приватна власність голови держави і цей гріш розходується тільки в надзвичайних випадках — переважно на потреби війни й міжнародних зносин. А „прожиток“ за нормальну і звичайну службу державну дається „натурою“, тоб-то працею людей, що натуральні багацтва продукують. Хто-ж захоче тепер працею своєю шляхту „живити“, коли повстання козацьке всі права шляхецькі скасувало. Коли „чернь“ і так невдоволена, що замалий реєстр козацький списали, коли всі хочуть бути вільними козаками, навіть і ті, що за тую волю й краплини крови не проливши, тільки грабунками займались, або в хвилинах небезпеки козацтво значне в польські руки видавати збірались. Коли обсаджений старшиною запорожський Низ тільки й жде хвилини, аби на волості знов „чернь“ піднялась, аби можна було знов на ту волость кинутись і всіх ціх „нових Ляхів“, що ліси корчують та поля ділять, упень іскоріпити і знести. Спіраючись на своє реєстрове, осіле і лицарсько-хліборобське Військо Запорожське мусів шукати Гетьман компромісу між невписаною до реєстрів „черню“, піддержаною руїнницькою силою нехліборобського степу, і шляхтою, без якої було неможливо сотворити української держави. І багато пролилося крови на Україні, поки врешті той компроміс був Гетьманом знайдений і в життя українське проведений...

В часах шукання того компромісу — в перші чотирі роки повстання — становище непокозаченої шляхти української ставало з кожним днем чим раз тяжче. Багатшу її частину, кажучи словами Юрія Немирича, „доля з над Дніпра аж над Вислу загнала“ і на ринки Варшави та инших польських міст викинула. Бідніщі, або більш до гнізд батьківських привязані, поскільки не загинули, або в монастирях собі притулку не знайшли, таборами коло військ польських кочують, вижидаючи, поки Річпосполита дасть собі раду з „бунтарями“.77 [1]) На польську державу, поки там у котлі українськім невідома стихія ще кипить, покладає всі свої надії непокозачена, нереволюцийна шляхта.

  1. „In armis stanąwszy, lubo ku Polszcze, lubo роd wojska koronne ustępować mamy“ — писав 14. IX., 1650 p. до Немирича з Житомира староста Жиркевич (Арх. Чартор 144, N. 194) і т. д.