Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/103

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Повно її скарг та слізних прохань, до Річипосполитої адресованих, в листах і документах тогочасних. На соймі конвокацийнім її провідник Адам Кисіль „плакав і гірко плакав — як каже один із самовидців — і умовлявся, і дякував, і говорив найменше тридцять разів, а за кожним разом широко“. „Останню худобу — скаржився він — ці зрадники мені під Володимиром сплюндрували. Не маю тепер до чого повертатися. Будучи паном, маючи півтораста тисяч доходу, тепер прийдеться мені під старість за джуру до кого небудь пристати“. „Хіба панам верхнім (тим, що сидять вгорі, тоб-то польським) сенаторам за джур служити будемо, а того наша вдача не зуміє“ — повторяє він ту саму думку в листі до князя Санґушка.78 [1]) „Рачте вірити, що тяжко жити в біді й поневірці“ — пише в тім самім часі до Примаса Річипосполитої зруйнований, як і всі инші, Немирич.79 [2])

Отже не диво, що на соймі елєкцийнім шляхта українська починає рішучо домагатись порятунку від Річипосполитої. Князь Санґушко, воєвода волинський, „заявив, не приступить до елєкції Короля, поки всі вигнанці, що все втратили в теперішній війні, не будуть задоволені“. Микола Кисіль, хорунжий новогродськпй просить, щоби „принаймні їх жінкам захотіла Річпосполита притулок забезпечити, а саме в тутешніх (тоб-то польських) вакантних маєтках“. Ще більше енерґійно домагались одшкодування за втрати инші представники шляхти „руської“ на соймі: той же Адам Кисіль, Филон Єловицький войський володимпрський, Оґінський воєвода мінський, Юрій Немирич подкоморій київський, Копець в імени воєводства Бересть-Литовського і загалом усі, як каже автор сеймового дневника, „Волинці, Кияне й Брацлавяне“.80 [3]) Знов на соймі 1650 р. „воєводства Брацлавське, Київське і Чернигівське, поставили внесок, що тільки тоді про загальну оборону почнуть говорити і до дискусії над цею справою допустять, коли їм самім оборона буде придумана. Вони, яко вигнанці, ані домів, ані хліба не мають... і пропонують, щоби Король кілька своїх економій дав до часу, поки їм їхні маєтки повернуті не будуть...“81 [4])

Для Річипосполитої польської льояльна „шляхта руська“ була дуже мила, поки вона була знаряддям проти „ребелізуючої Руси“. — Цінна була для неї Україна, поки там був терен експансії для голодної шляхти мазурської і поки це було місце, де роздавались землі людям для Польщи „добре заслуженим“. Але перевернути навпаки ці відносини і роздавати коронні маєтки в Польщі вигнаній шляхті укра-

  1. Лист з Варшави 29. VII., 1648 в Збірці Русецьких Miscel. 1645—52 f. 43. Dyaryusz Convocatii, Арх. Чарторийських cdx 378 f 596. Лист до Санґушки тамже cdx 142 f. 274. Пop. ще лист М. Остророґа 11. II. 1649: „Ja апі sam żyć widzi P. Bóg nie mam czym і dzieci tam w Niderlandzie, jako і w Krakowie nie mam czym wykupić, takiem funditus od tego nieprzyjaciela zniesiony. Niemam gdzie glowę sklonić krom w Garwolinie“ (ib. cdx 144 f. 95). Щож казати про шляхту, що маєтків, як Остророґ, в Польщі не мала. Сенатори польських воєводств займали підчас нарад в Сенаті місце вище, чим сенатори воєводств руських Річпосполитої, — звідти вислів Кисіля: „chyba panom górnym senatorom za pachołki służyć“.
  2. Арх. Чарторийських cdx 143 f. 37.
  3. Dyaryusz sejmu elekcyjnego, Michałowski, Ks. Pam., ст. 259, 263, 311-3, 353.
  4. Арх. Чарторийських cdx 417 f. 105. Папський нунцій de Torres під датою 15. I. 1650 доносив у Рим, що війна з козаками неминуча і що в війські польськім готується бунт, до якого може пристати „подільська, волинська і руська (= галицька) шляхта“ (Сборникѣ Кіевск. Ком. вып. II, с. 82).