Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/105

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


тою українською в інтересі тієї угоди пожертвувати.84 [1]) А коли до того додано вище представлену національну боротьбу за віру між православною шляхтою „руською“ та її „братією“ польською, то зрозуміємо, чому тогочасні Поляки винюхували серед шляхти української „зраду“, підозріваючи, що вона стратить вкінці надію на Річпосполиту і „до останньої розпуки доведена, почне —кажучи словами Кисіля — сама дбати про себе“.85 [2])

І дійсно „дбати самій про себе“ — стало незабаром основою політики непокозаченої шляхти української. На таку політику могла вкінці рішитись молодша, більш енерґійна її частина. Ті, у кого терпцю не стало вислухувати підозріння й обвинувачування польські; кому соромно було ждати пасивно перемоги Річипосполитої; ті, хто глибину перевороту українського зрозумів і побачив, що в хаосі й пеклі революції родиться на їх батьківській землі новий лад, для них від старого ладу Річипосполитої близчий і рідніщий. Старе покоління соймових льояльних оборонців Руси на такий перелом рішитись не могло. Його найвидатніщий представник, один з найвизначніщих наших політиків і патріотів Адам Кисіль незабаром сходить зі сцени. Сходить від молодого українського покоління далекий, а для польської Річипосполитої все чужий, підозрілий і непевний. „Дуже зле думають про П. Воєводу Київського; міркують з його листа, що цей новий наступ Хмельницького стався за його порадою, а це тому, що, бачучи нас ще не готових і не вкупі, зміг він у той спосіб переговори прискорити й виторгувати у Річипосполитої більші уступки“. Так писав Поляк сучасник 21 Лютого 1651 року. І це був один з послідніх образливих ударів, яких так багато дісталось від польської Річипосполитої тому, хто для неї, по його-ж власним словам, майже в той самий день, бо 23 Лютого того-ж року сказаним, — „стратив фортуну, стратив здоровля, а таки я тут, і умру при Річипосполитій, а не при Хмельницьким“.88 [3]) В дійсности помер Адам Кисіль ані при Річипосполитій, ані при Хмельницьким. Він покинув у 1652 р. свому народові, відданий Річпосполитою під його воєводську оборону Київ87 [4]) і від справ публічних зовсім відійшов. В початку 1653 р. помер цей глибоко нещасний, а великий розумом і серцем чоловік, одна з найбільш траґічних постатей нашої історії і одна з многих жертв нашого історичного лихоліття. — Помер так, що ніхто з сучасників смерти його навіть не зауважив...

  1. Пор. напр. вищезгаданий універсал королівський з. д. 4. V., 1655 р. з обітницею увільнити селян „від робіт і повиyностей“. Про нього ще мова низче.
  2. Michałowski. Ks. Pam. s. 509, 260. „Jeżeli dlużej taka niemilość WMPanów serca ku nam zatwardzi, nielza jedno o sobie radzic“ — казав Кисіль. — „Egzulanci z Bracławia, Wołynia, Kijowa і Czernihowa stracili nadzieję powrotu do dóbr swoich“ (з початку 1654 p.) пише Л. Кубаля: Wojna Moskiewska ст. 94.
  3. „Nowiny z Warszawy 21. ІІ., 1651, Zbiory Rusieckich, Miscel 1645—52, f. 143. Лист Кисіля до Радзієвського: Michałowski, Ks. Pam., 609. Пор. повні горечі два останні відомі нам досі його листи до Короля з. д. 23. І., 1652 (ib. N. 245) і з д. 24. II. (Памятники Кіевск. Ком. т. III).
  4. По погромі польських військ під Батогом — записує в своїй хроніці Єрлич під д. 4. VI. 1652 р.: „z kozaków jeden, będąc życzliwy p. Wojewodzie, potajemnie ostrzegł, aby czemprędzej uchodził z Kijowa; który nie сzekając dnia, zaraz w nocy począł umykać, со obaczywszy szlachta, a dowiedziawszy się, za nim gdzie kto mógł uciekali.“ (Latopisiec I, cт. 139).