Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/119

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


привозить йому чашу зі святим мирром, яке він сам освятив і яке — треба думати — для коронації призначалося, бо йначе Патріархові не було чого його самому святити і з собою везти.112[1]) Коли-ж, замість сподіваної коронації, мусіла в найтяжчий для Гетьмана рік прийти Переяславська Умова, то для свого наслідника сина буде він під кінець свого життя добиватись усіма силами благословенства на Гетьманство від Патріарха московського Никона, щоб оцим благословенством, однаковим як для Гетьмана так і для Царя, зрівняти українську владу гетьманську з московською владою царською. 113 [2]) В тім самім часі Король шведський запропонує Гетьману титул „Князя Київського і Чернигівського і Гетьмана Військ Запорожських“ з тим, що коли Хмельницький захоче свій титул і свою владу „правом дідичним передати“, то відносини між Королем Шведським а Князем Київським і Гетьманом Запорожським мають бути такі самі, як між Королем Польським а Князем Пруським і Курфірстом Брандебурґським. Але Гетьман на „голдовничу залежність“ від Швеції не погодиться, ніяких ваганнь в справі дідичности своєї верховної влади не допустить і незабаром, через нового посла шведського Лілієнкрону, одержить нову пропозицію Союзу, скріпленого взаїмно заприсяженою „ассекурацією“ і опертого на заґварантованю повної державної незалежности „цілої України“, визнаню законним наслідником гетьманського сина Юрія і забезпеченю за Гетьманом Білоруси по Смоленськ з дідичним титулом Князя.113а [3]) Своїй дружині Ганні він дасть враво її власні універсали в справах культурно-реліґійних видавати, право, яким тільки дружини Монархів могли користуватись. 114 [4]) І забезпечить він себе чужоземною, переважно татарською, а в другій половині свого гетьманування німецькою ґвардією, 115 [5]) бо тільки тверда як залізо влада „деспотична“, тільки влада обсолютистична, яка стоїть понад всіма і супроти якої всі ріжні стани однакові і рівні, зможе страшні історичні нерівности українські знівелювати, державу й націю українську збудувати.

Тільки така влада змогла пристосувати козацький устрій, що виріс у степу, серед промислів рибальських, скотарських і ловецьких та серед наскоків на кочовища татарські й городи турецькі, до устрою хліборобської, культурної городової України, з її складним господарством і високою европейською цивілізацією. Устрій козацький вріс у землю — так можна коротко сформулувати той глибокий, рішаючий

  1. Подорож Патріарха антіохійського Макарія описана Павлом Алєпським. Цитую по перекладу Кубалі: Zaprzepaszczona kraina. Про грамоту султанську і „дипльом на Кн. Руське“ вище ст. 25 і примітка 5. Цікаво було-б прослідити ту ролю, яку в політичних відносинах турецько-українських відограло царгородське духовенство православне.
  2. Переписка Хмельницького в цій справі в Актах Юж. и Зап. Рос.
  3. Титул Князя київського і чернигівського пропонуєтся Гетьману в інструкції шведським послам, яку переловили Поляки і послові московському Євлеву в поч. 1657 р. передали. (Рос. переклад цієї інструкції виданий в „Сборникѣ Кіевск. Ком., вып. І, с. 107—116). На жаль цей переклад не має дати. На мою думку це єсть переклад інструкції, посланої Королем Карлом Ґуставом послові шведському в Трансильванії Ґотарду Веллінґу після призначеня його (заочно) послом до Гетьмана. На це вказували-б ці слова пізніщої інструкції Якову Тернешельду з д. 25. IX., 1656 р.; „Його Кор. Величність посилає... Велінґу подібну до цієї інструкцію“ (Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. III т. VI с. 153), і далі: руководством для переговорів з козаками мають служити „звістні документи инших послів“ (івід. с. 157). В усякому разі ця інструкція видана раніще від інструкції Тернешельду, який одночасно з Велінґом був призначений послом в Україну, і який мав виїхати туди безпосередно від Короля, по дорозі зустрітися з Веллінґом і далі їхати з ним умісці. Інструкція переловлена Поляками і передана Євлєву мала абсолютно неприємлимі для Гетьмана умови. Вона забезпечувала Україні тільки козацькі воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське; ставила тяжкі економічні умови, як напр. жадання четвертої частини мита, передачи Шведам головних українських комунікацийних артерій — Дніпра, Дністра і Буга — з парумилевою прибережною смугою; яко максімум пропонувала вассальну залежність України від Швеціі й не висловлювалась ясно в справі дідичности гетьманської влади. Як що це та інстрикція, як я думаю, була у Веллінґа підчас його приїзду до Чигрина в Січні 1657 р., то нічого дивного, що вона викликала обуреня Гетьмана (пор. вище ст. 50) і що Веллінґ був примушений її на очах канцлера Виговського порвати (Архив t. с. ст. 296). Інтересно тільки, чому підчас того посольства не була використана Веллінґом інструкція, дана Королем другому послові Тернешельду, яка ставила вже зовсім инші умовини: отже найсамперед визнавала повну незалежність України, пропонуючи не васальну залежність, а союз („Ргоjectum Foederis inter S. R. M. et Chmielnicky“, ib. ст. 167); економічні і торговельні зносини поміж Швецією й Україною опирала на основах взаємности (ib. ст. 156) і т. д. Мабуть Веллінґ виїхав на Україну з Трансильванії не діждавшись Тернешельда, прибув поперед нього до Чигрина й відповідно до одержаних на цей випадок указівок (розпочинати переговори самому без Тернешельда, ib. ст. 171); почав переговори на підставі своєї, старшої від Тернешельдової, інструкції (на жаль не маю тут на еміґрації джерел, потрібних для того, щоб цю справу вияснити). Можливо також, що переговори розбилися зараз на самім початку через дві найважніщі справи: через справу „руських земель“, про яку не тільки інструкція Веллінґа але й інструкція Тернешельда висказувалась дуже неясно, та через справу дідичности гетьманської влади, в якій і в інструкції Тернешельда видно було, особливо дратуюче Гетьмана, вагання („розвідати, чи можна прихилити Хмельницького на сторону Короля тим, що Король буде піддержувати осягненя Хмельницьким дідичної влади над козаками, чи може, як що це буде вигодно, засвідчити прихильність Короля до наслідування влади Виговським, або зовсім не порушувати ціх питаннь...“ так звучав пункт 16 інструкції Тернешельду — ib. с. 166. Як страшно вороже ставився Гетьман до можливости кандидатури Виговського, про це ще буде мова низче). Справу першу виразно вияснила заява Виговського, зроблена від імени Гетьмана Веллінґу, що він готов зараз підписати союз зі шведським Королем, як що тільки „Кönіgl. Mtt. ihnen cedirte das Jus totius Ukrainae antiquae vel Roxolaniam, da der Griechische glaube gewesen und die spräche noch ist, biss an die Weіxel“ (ib. ст. 205). Так само вияснили справу династичних плянів гетьманських одночасні донесеня инших шведських послів, як напр. реляція посла шведського в Трансильванії Генриха Штернбаха з. д. 28. І. 1657 (отже саме тоді, коли Веллінґ приїхав до Чигрина), в якій він пише: „Quod vero cosacorum satisfactionem attinet, ex discursu cum aliquo consilialiorum habito intellexi: cum Chmielnicius prolem masculam unam habet, et Wiowskyus caeterique Duces nullum imperium affectent, debere Chmielnicio darі partem Russiae Albae nomine Ducis“ (ib. ст. 195). Отже нове посольство Лілієнкрони привезло Гетьману заприсяжену асекурацію Карла Ґустава на уступку Гетьману всіх українських земель:... „Declaramus et verbo nostro Regio sub fide Juramenti... sancte promittimus... quod... Nos neque Successores Nostros in eas terras... quos Campiductor Militiaque Zaporoviensis loco satisfactionis sibi vindicare volunt, aliquid praetensuros, in earum possessiope turbaturos vel quoque modo Ipsis praejudieaturos, sed Nos semper ad sinceram et non fucatam cum Ipsis amicitiam ac bonam correspondentiam colendam paratos fore.“ Взамін за це вимагав Король, щоб „Campiductor Eiusque Successores“ забезпечив такою самою заприсяженою асекурацією право Короля шведського та його наслідників на ті землі Річпосполитої, які в асекурації виразно перечислені і які Король уважає за свої (ib. ст. 221—2). На основах повної рівности й повної незалежности обох держав Швеції й України, на забезпеченю за Гетьманом усіх етноґрафічно українських земель (крім Підляшя) і на офіціальнім визнанню Лілієнкроною в імени Карла Ґустава — Юрія законним наслідником гетьманським (ib. с. 295) мали бути завершені довгі переговори і підписаний шведсько-український союз. Лист Карла Ґустава, в якому він вітав Богдана з приводу проголошеня Гетьманом (а не вибору, що дуже важно підкреслити всупереч поширеним хибним поглядам на цю справу) його сина Юрія, санкціонував визнання Лілієнкроною династичних планів Гетьманських („quod vero literis ablegati nostri edocemur filium III. V-rae ab universa Militia Zaporoviana declaratum esse Hattmanum, hoe ipsum III. V-ae ex animo gratulamur...“ ibid. ст. 329). Лист цей, висланий 6. Августа нов. ст., не застав вже Гетьмана живого...
  4. Ориґінал одного з універсалів Гетьманової, виданого 22. VII., 1655 в справі маєтностей монастиря Густинського за підписом Гетьманової Анни Богданової Хмельницької і гербовою печатю Гетьмана з гербом Абданк, знаходиться в Краківській Академії Умілостей рук. 270 (Репродукція печатки видана мною в збірнику Z Dziejów Ukrainy ст. 254).
  5. Павло Алєпський в р. 1654 оповідає, що в розпорядженя тієї татарської Гвардії був Гетьманом виділений простір землі між дорогою з Лисянки до Чигрина і Чорним Шляхом. Гунцель-Мокрський, посередник між Гетьманом і королевичем Яном Казіміром перед елєкцією, який в таборі Хмельницького довший час перебув, оповідав у Грудні 1648 р., що „хоч Хмельницький деспотично править своїм військом з 300 тисяч чоловіка, одначе він не може бути спокійним за своє життя, яке все виставлене на небезпеку при кожнім випадку і при кожнім бунті цієї гидкої черні, що по своїй звичці весь час пяна. Він держить яко свою сторожу 2 тисячі Татарів“ (Реляція папського Нунція de Torres’a, Сборникъ Кіевск. Ком. вып. II, с. 128), і т. д. Про Німців на гетьманській службі пор. м. ин. інструкцію Ракочого свому послові до Гетьмана Шебеші з д. 18. IV., 1657 р.: „Promiserat antea Dominus Generalis, quod Germanos suos, quos certo numéro habet, ad servitia nostra dimittet“ (Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. IІІ т. VI ст. 281).