Голуб, Пирський, Сулима, Кулага-Петражицький і инші, що всі зросли і виховались у поняттях шляхецьких, поняттях, що під впливом західно-европейським формувались. Приходила вона, ця лицарська західно-европейська культура безпосередно з Західної Европи з австрийськими, венецькими, шведськими, папськими й иншими посольствами, що Війську Запорожському привозили хоругви і клейноди —братерські дари лицарства европейського для лицарства українського — ставлячи його тим самим в один рівень із собою, прилучаючи до великого брацтва оборонців чести лицарської, віри християнської й цивілізації західно-европейської. І врешті заносили її на Україну ріжні Бопляни й Маріони, будівничі українських твердинь і учителі військової техніки, німецькі та инші чужоземні військові загони на польській кордонній службі, що разом із тою технікою військовою і зовнішніми ознаками західно-европейської військовости (дрібненьний приклад: тодішній запорожський військовий музичний інструмент — шоломійка, запозичена із Заходу французька дудка: chalumeau 122[1]) прищеплювали дух тієї військовости, оце „европейское чувство военной чести”, до якого, по словам Мілюкова, ніколи не вдалося приучити східного московського дворянства.
І не зовсім помиляються наші історики москвофільської школи нарікаючи, „що старшина козацька нічим від шляхти польської не ріжнилась“. Як що мати на увазі отой лицарський західно-европейський дух, оту станову „військову лицарську честь“, то не тільки старшина, але й послідній козак Війська Запорожського був абсолютно рівним не тільки шляхті польській, а й усьому західно-европейському лицарству. „Хоч ми і не всі шляхта, але — з діда прадіда воєнні — себе за рівних Лицарству і В М Панам вважаємо“ — так висловився сам Гетьман Богдан Хмельницький в листі, яким він в кінці 1648 р. каштеляна ельбінґського, Німця Вейера покинути службу в Польщи і перейти на службу козацьку намовляв.
І коли пізніще, по смерти Хмельницького, нобілітовані в Варшаві козаки, виходячи по нобілітації із Сойму, книли собі, питаючи, чи тепер од тієї нобілітації „їх тіні не стали часом довші“ — то це не була ще смердяковщина і „наплевательство“, а гордість козацького лицарства, яке себе шляхецтву рівним почувало і яке нобілітації польські собі легковажило. Це ще була ота незрозуміла для бояр московських „гонорність“, яка посла Гетьмана Хмельницького в Москві Силуяна Мужиловського примушувала завзято протестувати проти замало
- ↑ Пор. А. Стороженко: „Іосифъ Верещинскій бискупъ Кіевскій“, — Сборникъ Кіевск. Ком. вып. І, ст. 35.
