Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/130

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


це пряма дорога до повної залежности від „самодержавного, восточного, православного Царя“. І Гетьман це розуміє дуже добре. Тому він сам, Гетьман Війська Запорожського, хоче таким самодержцем стати; тому він так запонадливо благословення й миропомазання патріаршого забігає; тому він титулу князівського для себе в Білоруси шукає; тому він сина в пануючім молдавськім роді оженив, а бажаючи видати дочку заміж за небожа московської Цариці, 127[1]) він із родом царським поріднитись і зрівнятись хоче; тому врешті він дідичну владу гетьманську встановляє, при чім присягати московському Цареві він синові-наслідникові забороняє, одночасно всіма силами благословенства Патріарха московського для нього домагаючись...

І самодержавство гетьманське — це не самодержавство царське. І знов між цими одними й тими самими зверхніми формами лежить безодня глибокої ріжниці їх змісту: непримирима протилежність Сходу й Заходу, така сама, яка була між дворянством російським і козацтвом українським. Бо хоч Гетьман і каже: „ви, що тепер шляхтою називаєтесь — будете боярами“, але не московських бояр він із лицарства українського поробити береться, бо така переміна була-б навіть і йому не під силу.

Дворянство, на якому спірається самодержавство московського Царя, позбавлене поняття власної лицарської, аристократичної, класової й земельної традиції, не думає й не може забезпечити свої права перед владою царською, бо воно-ж появилось тільки завдяки Цареві, залежить цілковито від Царя і на поверхні царської країни тільки владою того Царя держиться. Лицарство козацьке, на якому спірається самодержавство українського Гетьмана, не з його влади, а зі своїх власних „заслуг крівавих“ виросло; не з гетьманської ласки, а власного шаблею воно права до своєї власної землі здобуло. Під впливом страшної зовнішньої небезпеки, що грозить йому з боку Річпосполитої, і не менше страшної внутрішньої небезпеки, що грозить йому з боку власної анархічної „черні“ — українське лицарство прийняло обмеженя своїх „прав і вольностей“ і хоч із опозицією і з жертвами (напр. казнь за непослух Гетьманові в 1652 р. шляхтича Адама Хмелецького, полковника паволоцького і козаків Матвія Гладкого, полковника миргородського, Лукіяна Мозирі, полковника білоцерківського і т. д.) передало верховну владу в руки Великого, Ясновельможного Гетьмана. Але поробити з того лицарства „персони“, яких одиноким титулом

  1. Памятники Кіевск. Ком. III, вид. 1898 р. ст. 188.