союз із Татарами і повстання проти Річпосполитої стало вирішеним ділом.
Для старинного козацтва це було діло звичайне. Ще одна спроба помірятись силами з Річпосполитою, звичайний похід козацький „на волость“. І воно ставиться до цього діла спокійно, обчисляє свою „гармату“, оцінює ворожі сили польські, одно слово робить своє козацьке діло так, як його личить робити тому, для кого це діло єсть звичайним „рукомеслом військовим“. І навіть перші надзвичайні перемоги не виводять того козацтва з його фільозофічної рівноваги. „Бути нам на морі цього літа, або воюючи Турків, або на службі турецькій“ 150[1]) такі розговори веде поміж себе після Жовтих Вод і Корсуня старинна старшина козацька, міркуючи собі, що може вийти з такого небувалого погрому польських військ. І спокійне це старинне козацтво ще й тому, що нічим особливо воно не ризикує. Воно може тільки придбати, а тратити йому нема чого. Більше відобрати від нього, ніж досі відібрано, Річпосполита, навіть у разі нового погрому козаччини не може. Чи виграна, чи програна — козак усе козаком останеться, він тут у далекій Україні все у себе вдома — таке панує серед того старинного козацтва загальне й тверде переконання.
Зовсім не таким духом дише инша категорія повстанців, перш за все ота шляхта, що по словам Купакова до Хмельницького на перші звістки про його повстанні замисли збіратися почала. „Не маючи де справедливости шукати — читаємо в реєстрі кривд козацьких, врученім представникам Річпосполитої в початку повстання — подався Хмельницький на Низ до ипших, так само як і він покривджених, яких дуже багато в тих низових країнах і які собі його за вождя обрали.“ 151[2]) Все це люде перш за все глибоко подражнені, розлютовані. Це збігці зо всіх українських земель Річпосполитої, викинуті зі своїх домів, відірвані від своїх родин, або через переслідувана реліґійно-національні, або, як сам Хмельницький, через боротьбу за своє право, боротьбу соціяльну, якої коріння в самім устрою Річпосполитої лежали. „Людей через унію зі своїх домів і маєтків викинутих, ледве вже Низ і Україна помістити можуть“ — так скаржиться ще в р. 1623 в своїй Суплікації до Сенату Річпосполитої українська шляхта православна. „Єсть сила в Війську Запорожськім таких, котрих предки в церквах так коронних як і литовських лежать, а церкви ті уніяти позабірали. Вони, бажаючи, щоби офіру там, по звичаям старої релігії своєї, за
