і там же коло села Черемошного під високою могилою похований. Його брат Іван, зять гетьманський, спочатку старшина під командою брата в полку брацлавськім, потім від 1650 до 1653 року посол-резидент у Криму. Заступлений при ханськім дворі Семеном Савичем, по повороті звідти він був посланий Гетьманом на місце помершого полковника Івана Золотаренка стерегти північну, тепер сильно від Москви загрожену границю і 29 січня 1656 р. універсалом гетьманським був призначений на полковництво білоруське. Цей надзвичайно важний і тяжкий пост, де перші московсько-українські конфлікти треба було полагоджувати то зброєю то дипльоматією, займав він до смерти і ще якийсь час по смерти Гетьмана, обороняючи Україну від Москви з півночи так, як його брат обороняв її з заходу від Польщі. Вище я вже згадував про відносини до нього московських політиків, про „обыски“ в його полку, про розсліди, чи він часом не „Лях“ і не „католик“. Але поки живий був старий Гетьман, полковника білоруського рушити з місця Москві не вдавалось і вся зненависть до нього тільки причіпками, доносами та інтриґами кінчалась. Допіру по смерти Хмельницького й банкроцтві плянів Виговського був Іван Нечай у Грудні 1659 року Москвою під Биховим спійманий і в Сібір у Тобольськ засланий. Разом з Іваном заслано в Сібір і третього Нечая Юрія, сотника полку білоруського, уживаного часто братом полковником до ріжних дипльоматичних функцій. Врешті доля четвертого брата Матвія, в р. 1653 наказного полковника уманського, нам невідома. Натомість знаємо, що син його Данило, сотник полку брацлавського, загинув разом зі своїм іменним дядьком під Красним.
Крім ціх двох найбільше видатних українських шляхецьких сімей, з посеред тих, що жили на території козацької України, опинилась зразу в таборі повстанчім і вибилась на чоло повстання та українська шляхта, що або служила в розставлених на Україні польських військових відділах, або на степовім Низу від переслідувань Річпосполитої ховалася. І в однім і в другім випадку вона, приставши до повстання, дала з поміж себе найбільш свідомих і найбільш завзятих його провідників.
Перше місце серед них займає кум, приятель і права рука Богдана Хмельницького і „другий після нього — як кажуть польські джерела - принципал“, перед повстанням старий і досвідчений жовнір, полковник військ Річпосполитої, улюбленик польського коронного гетьмана
