Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/222

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
- 221 -

В тіснім звязку з оцим нашим ґеоґрафічним положеням знаходиться у великій мірі історичний процес, що привів до відродженя Української Держави за Богдана Хмельницького. Процес — як про це в попередніх розділах була мова — значного напливу в степову, державно і національно пасивну козаччину, окраїнних, північно-західних, державно і національно активних елєментів, переважно шляхти, почасти міщанства і поповичів, а потім змагання перетвореного оцими напливовими елєментами, вже національно і державно активного Війська Запорожського прилучити до відбудованого державного центру північно-західні окраїни, без яких істнування того центру було немислиме. Банкроцтво по смерти Великого Гетьмана цих плянів і захопленя Москвою та Польщею наших державно-творчих окраїн було одною з головних причин, що привели до руїни степову козацьку державу…

Пинський повіт у половині XVII-го століття займав значну частину оцього північно-західного окраїнного півкола, в якому по знищеню Руси князівської наші державні традиції зберігались. За часів цієї князівської Руси Київської носив він назву землі Турово-Пинської. По упадку Київської Держави земля Турово-Пинська належала до держави Русько-Литовської, а по Унії Люблинській повставший з цієї землі повіт пинський разом з повітом берестейським творив воєводство берестейсько-литовське, що не війшло до земель коронних, а осталось і надалі в складі злученого тепер з Польщею Великого Князівства Литовського. Обіймав повіт пинський територію всього поріччя Припяти мало не до Мозиря і майже все волинське полісся, а саме північні частини повітів ковельського, луцького і ровенського, відповідно до адміністративного поділу останніх часів Російської Імперії.

Пинські лісові пущі і болота, мало привабливі для чужинців, захищали від них своїх мешканців, міцно привязаних до свого рідного краю, чарівну красу якого знають тільки ці, хто в ньому з покоління в покоління живучи, його вікову мову навчились розуміти. В часах, про які говоримо, в половині XVII століття, пинський повіт, не маючи в собі таких великих маґнацьких лятифунцій і такого значного числа великих сел і містечок, що так рясно розкинулись тоді по ново-скольонізованій степовій козацькій Україні, був покритий дрібними селами, а при них старими шляхецькими дворами і двірками, в яких жили збіднілі нащадки колишніх володарів краю: старих руських княжих династій та їх лицарських варяжських дружин.