Дражнити тих „хлопів“ в інтересі обох бажаючих миру сторін було-б небезпечно. І — як думало козацтво — представники Річипосполитої, в тім числі й українська шляхта — мусіли-б це зрозуміти.
Але що буде, коли шляхта православна „руська“ не зможе своїми впливами маґнацьку й католицьку Річпосполиту — так сильно у своїх інтересах загрожену — до миру з козаччиною склонити. Тоді, розумієтся, козаччина звернетьса знов до „черні“ української і, пригадавши собі про цю свою „праву руку“, її на Річпосполиту, а в першій мірі на цю православну шляхту „руську“, що до своїх маєтків вернулася, підійме. Хай винищуються взаємно „шляхта й чернь“, ці дві частини українскої нації, а в розумінню козаччини — ці дві частини Річипосполитої — аби тільки станові козацькі „права й вольности“, були в тій Річипосполитій забезпечені.
Використовувати во ймя „спільної віри“ українську шляхту в характері частини польської Річипосполитої за для законного признаня й закріпленя здобутків козацької революції в цій Річипосполитій, платючи за це шляхті інтересами селянства; використовувати во ймя спільної зненависти до панів українське селянство за для оружної боротьби з неуступчивою супроти козацтва Річпосполитою, платючи за це селянству головами й маєтками української шляхти; примусити „чернь“ вірити, що козацтво несе їй волю й визволення від шляхти і примусити шляхту вірити, що у владі козацькій єсть кожну хвилину бунт „черні“ зупинити і в підданство шляхті її повернути — ось був той зачарований круг політичний, у якому чотирі перші роки повстання мусів обертатися український автономіст і реформатор польскької маґнацько-шляхецької Річипосполитої…
Відносини козаччини до непокозаченої шляхти в тій першій добі повстання зілюструє нам лист самого Гетьмана й Війська Запорожського, писаний із Чигрина до шляхецького соймику Воєводства Волинського 1 Падолиста 1650 р. Лист цей, як свого роду „експозе“ козацької політики перед форумом здебільшого ще тоді православної і найбільше національно активної шляхти волинської, подаю в цілости, в перекладі очевидно з польської мови, заховуючи точно термінольоґію („Україна“, „Русь“ і т. ин.) ориґіналу і більше характерні місця підкреслюючи.
„Ясновельможні й Милостиві Панове Диґнітарі, Князі… й усі Панове Обивателі Воєводства Волинського, нам вельми Милостиві Панове! Хтоб не зичив, щоб скінчилась уже ця крівава домашня
