— Таке й вигадала, — чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомився. Я злегенька.
— Та вже сідай.
Тільки сів вовк, а санки — трісь-трісь-трісь!.. та й розпались!..
Давай тоді його лисичка лаяти:
— А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюгане! Що це ти мені наробив?..
Лаяла його, лаяла, а тоді: „Іди ж тепер рубай дерево на санчата!“
— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю якого дерева?
— А, вовцюгане! як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні… Кажи: рубайся, дерево, криве й праве! рубайся, дерево, криве й праве!
Пішов вовк. От увійшов у ліс та й почав:
— Рубайся, дерево, криве й криве! рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула — аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок.
