стати такою тамою. Таким чином національний характер наїзду Совітської Росії на Україну відсувано на дальше місце і висувано на перше місце соціяльно-культурний характер боротьби з большевизмом, як з соціяльно-культурною небезпекою для Европи.
Коли я, підчас моєї участи в працях Делєґації, звертав увагу на те, що таке ставленнє справи є невірне, що треба акцентувати передовсім національний характер боротьби України проти Совітської Росії як боротьби за національне визволеннє, ті члени Делєґації, що мали звязки в кругах Мирової Конференції, відпоповідали, що коли Мирова Конференція взагалі цікавиться нами, то тільки зі становища боротьби з большевизмом як соціяльно-культурною небезпекою для Европи, і тому треба висувати на перше місце власне сю сторону справи; коли ж ми будемо говорити тільки про наше національне визволеннє, то з нами й говорити не захотять. Я мусів поступитися, і тому також ті ноти, що висилалися в справі Галичини при моїй участи, достроювалися до загального тону акції Делєґації.
Зі становища відносин між Українською Народньою Республикою і Західною Областю УНР Делєґація формально була одноцільна. Висланий Державним Секретаріятом Західної Области УНР на Мирову Конференцію Державний Секретар закордонних справ д-р Василь Панейко був віцепрезидентом Делєґації; висланий на його домаганнє Державним Секретаріятом до Парижа д-р Степан Томашівський був радником Делєґації. Окрема Делєґація Державного Секретаріяту для полагодження спірних питань між Польщею й Західною Областю УНР, в першій мірі для польсько-українського перемиря[1], яка приїхала до Парижа 7. мая 1919., ввійшла так само в склад Делєґації[2].
Одначе ся формальна одноцільність не була висловом дійсних відносин. Приїхавши до Парижа, я застав між членами Делєґації, висланими Директорією, і делєґатами Державного Секретаріяту різкий внутрішній розлім. Для Панейка і Томашівського проголошеннє з'єдинення неначе не істнувало; вони стояли на тім, що Галичина є окрема держава[3], яку тільки вони мають право заступати на Мировій Конференції і якої справу треба трактувати окремо від справи Української Народньої Республики. Формально вони зберігали одноцільність Делєґації, але в дійсности старалися свою діяльність у галицькій справі як найбільше держати в тайні від Делєґації, для чого устроїли своє окреме бюро, якого акти велися окремо від актів Делєґації.
З нашим приїздом сей розлім ще погіршився. Ми з Вітовським стояли на тім, що Делєґація повинна бути справді одноцільна, значить, всі наради й рішення Делєґації і її виступи перед Мировою Конференцією повинні бути ділом спільної праці цілої Делєґації. Тимчасова само-
- ↑ Див. ухвалу Державного Секретаріяту з 30. марта 1919.
- ↑ Вітовський і Лозинський на правах делєґатів, Кульчицький як урядовець.
- ↑ Побачивши на наших повновластях назву „Західна Область УНР“, Томашівський з гнівом сказав: Ми тут докладаємо всіх сил, щоби переконати Мирову Конференцію, що ми є окрема держава, а Ви тут приходите з тим ідіотизмом!“
