Конференцією полягали на тім, що Ґенеральний Секретаріят Мирової Конференції приймав ноти, які вони присилали, й иноді присилав їм письменне потвердженнє про одержаннє тих нот. Конференції сих делєґацій з представниками держав антанти мали переважно неофіціяльний характер. Офіціяльні зносини Мирової Конференції з сими делєґаціями були виїмкові: сюди належать зносини з Делєґацією Української Народньої Республики в галицькій справі.
До сеї останньої ґрупи делєґацій належала також Делєґація Української Народньої Республики[1].
Ся Делєґація, утворена окремим законом Директорії, — наслідком паспортових трудностий, як також инших обставин (прим. занадто великого складу її) прибула до Парижа не вся зразу, а частями, і не в такім повнім складі, в якім була утворена.
Першим урядовим виступом Делєґації була нота з 10. лютого 1919., підписана президентом Делєґації Сидоренком, який найшвидше дістався до Парижа. Ся нота, даючи короткий історичний огляд українського державного життя[2], домагалася визнання Української Народньої Республики і допущення її делєґації на Мирову Конференцію[3].
Якби навіть Директорія була укріпила свою владу на цілій Україні, і тоді не можна було числити на те, що Мирова Конференція зразу визнає Українську Народню Республику, так, як визнала Чехо-Словаччину і Польщу. Бо в відношенню до території бувшої російської держави мали головні держави антанти плян відбудування російської держави в передреволюційних границях (за виїмком Польщі і може Фінляндії), а крім того на їх відношеннє до України впливав факт заключення берестейського мира між Україною й центральними державами. Маючи се на увазі, треба допускати, що Українській Народній Республиці прийшлося би довший час добиватися визнання Мировою Конференцією, потім якийсь час вдоволитися фактичним визнаннєм і аж опісля одержати повне міжнородньо-правне визнаннє.
Та в обставинах, де столиця Української Народньої Республики знаходилася в руках Совітської Росії, де Директорія з кождим днем тратила територію, акція для осягнення визнання, почата згаданою нотою, мала що-раз менші вигляди на успіх.
Не могучи підперти сеї акції вказаннєм на факт, що Україна є дійсно незалежною державою під владою Директорії, Українська Делєґація мусіла від ролі того, що домагається, що-раз більше переходити до ролі того, що просить. Свою акцію арґументувала вона передовсім тим, що тільки Україна може покласти тверду таму большевизмови, який загрожує Европі; треба тільки, щоб антанта допомогла Україні через визнаннє і потрібну матеріяльну допомогу (фінансову, технічну і т. п.)
- ↑ Дальші виводи про Делєґацію УНР не дають, очевидно, вичерпуючого образу ані дипльоматичної діяльности Делєґаціі ані її внутрішних відносин, а тільки те, що потрібне для зрозуміння галицької справи.
- ↑ Згадка про київську і галицьку державу і про козаччину і докладнійший опис подій від утворення Центральної Ради до в'їзду Директорії до Київа.
- ↑ Див згадану публікацію „Notes…“
