На протязі 19. віку, в процесі розвитку українскої національної свідомости, витворився ідеал Самостійної України. Здійснення його — як уже зазначено — одні сподівалися від загально-европейського воєнного конфлікту, другі від соціяльної революції.
З вибухом світової війни всі українські партії Галичини й Буковини стали на стаповищи, що надійшов час використати світовий воєнний конфлікт для здійснення ідеалу Самостійної України. В сій ціли стали вони по боці Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволеннє й усамостійненнє України можливе тільки після розбиття Росії, отже побіда центральних держав над Росією лежить в інтересі українського народу. Тому український нарід повинен стати по боці Австро-Угорщини й Німеччини, які за се повинні — на випадок побіди над Росією — помогти йому утворити самостійну українську державу.
Ся австрофільсько-ґерманофільська орієнтація має свою історію.
В 1848. р., підчас дебат в австрійськім Установчім Державнім Соймі над проєктом австрійскої конституції, ніхто инший, тільки тодішні провідники чеського народу, Паляцький і Ріґер, заступаючись за український нарід перед польськими змаганнями, мотивувати потребу свобідного розвитку Українців в Австрії власне зі становища тої орієнтації. Паляцький висловив надію, що український нарід „розвиватиме свої значні здібности й робитиме швидкі поступи, братиме участь в західно-европейській культурі і творитиме в руках австрійського правительства таран проти австрійських ворогів, що має безконечно далекосягле значіннє, кола взяти під увагу їх вплив на їх соплемінників у Росії“[1]. По словам Ріґера українська література, „навіяна свободою, розтопить лід російского абсолютизму, стане Архімедовою шрубою, що оберне царизм в руїну, відриваючи від нього міліони кріпаків Українців у Росії. Се найважнійше в цілій справі, — упадок того ворожого европейській свободі деспота зовсім близький, коли се племя вступить в ряди инших славянських племен“[2].
Таку ролю в міжнародній політиці призначували Чехи галицьким Українцям тоді, коли провідники Головної Руської Ради так далеко думкою зовсім не забігали.
Після видання указів 1863. р. і 1876. р. про заборону української мови и літератури в Росії думка про визволєннє України з російської неволі при помочи Австрії й Німеччини почала звергати на себе увагу українських діячів на Великій Україні[3]. При кінці 1880-их
