на дорозі з Галичини до большевиків. Знищити українську армію чи се значить боротися проти большевиків чи йти з большевиками, — на се нехай відповість Найвисша Рада.
Дальша заява Падеревського, що польська армія знайшла в нашім краю розбійницькі банди, а не армію, — се вже не викрут, а негідна клевета. Ся клевета проти армії, яка від шести місяців серед найбільших недостач бореться героїчно на два фронти, обороняючи вітчину з одного боку від Поляків, з другого від большевиків, не є ділом чесного противника. Благородний побідник не стане так зневажати побідженого неприятеля.
Проти сеї заяви Падеревського покликаємося на всі комісії антанти, які, звиджуючи наш край, були повні признання для дисципліни нашої патріотичної армії.
Що ся армія подалася під натиском чисельно сильнійшої польської армії, се нічого дивного. Польща одержала від антанти все: моральну поміч через приняттє Польщі до союзних держав, воєнний матеріял і навіть війско: армію Галлєра, яка скріпила польські сили не для боротьби з большевиками, а для окупації української землі. Навпаки український нарід не дістав від антанти ніякої помочи, ні моральної ні матеріяльної. Отже не можна дивуватися, що після шести місяців завзятої боротьби на два фронти, коли всі засоби вичерпалися, українська армія уступає перед Поляками, заосмотреними в усе антантою.
Ми не хотіли війни проти Поляків. Ми проголосили наше право національного самовизначення і почали його здійснювати на землі безсумнівно українській.
Ми були й є переконані, що поступаємо згідно з великими принціпами національної справедливости, проголошеними від імени антанти президентом Вільзоном: що народи, позбавлені національної незалежности і поділені між більше держав, повинні дістати змогу свобідно рішати про себе, з'єдинитися й означити свою долю, що народами не можна торгувати як предметами і поневолювати їх.
Ми не наставали на права Польщі. Згідно з принціпами, проголошеними президентом Вільзоном, ми вповні признали права польського народу до незалежности і відзискання всіх земель безсумнівно польських.
Се Поляки вчинили замах на права нашого народу і напали на нашу землю, до якої не мають ніякого права, бо факт завоювання якоїсь землі перед століттями і пануваннє над нею силою не творить права перед Мировою Конференціею, яка проголосила принціпи національної справедливости. Те, що Поляки творять тепер у Галичині, суперечить тим принціпам. Польська армія руйнує нашу землю. Нашу інтеліґенцію й селян польські власти масами розстрілюють. Нашу національну культуру систематично нищать. Навіть реліґії нашого народу завойовники не шанують: церкви замикають, духовенство арештують. Президент Падеревський оправдує ті факти тим, що — мовляв — польські власти не виступають проти безборонного населення, а проти бунтівників і бандитів. Се правда, що польські власти від давна привикли вважати бунтівником кождого Українця, який противиться польському пануванню. А що в українськім народі ніхто — від дитини до старця — не годиться на польське ярмо, то польські власти хотять насильством вщепити в них любов і привязаннє до Польщі. Рівночасно польський сойм ухвалює дефінітивну анексію Східної Галичини до Польщі. А ухвалюючи анексію, сей сойм має смілість твердити, що його політика не є імперіялістична.
Се факти, які без сумніву стверджують, що польська політика знаходиться в суперечности не тільки з основними провідними принціпами антанти, але також з її заявами. Держави антанти проголосили для всіх народів право самовизначення, — Поляки хотять завоювати і анектувати українську землю. Комісії держав антанти для польсько-українського спору (комісія Бертелємі, комісія Боти) заявили, що антанта зовсім не буде числитися з мілітарними фактами, довершеними одною чи другою стороною без уповажнення антанти, — польський сойм використовує завоюваннє Східної Галичини для анексії. Комісія для перемиря вказала на велику відповідальність за продовження війни стороною, яка не згодиться на перемирє, — Поляки зовсім не злякалися сеї відповідальности і на проєкт Комісії для перемиря відповіли інвазією на нашу землю.