Ми прибули до Парижа в переконанню, що Найвисша Рада вчинить нам справедливість, спинить польську інвазію і таким чином уможливить нам обороняти нашу державу від російських большевиків.
Поведеннє Поляків заставляє нас звернутися до Найвисшої Ради з просьбою про приняттє. Свідомі нашої відповідальности перед нашим правительством і нашим урядом, хочемо знати, чи можемо на основі уповажнення Найвисшої Ради запевнити наш нарід, що він буде оборонений перед польською інвазією та що Поляки дістануть приказ відступити за лінію, означену Комісією, і направити всі шкоди і втрати, спричинені польською інвазією.
Надзвичайна Делєґація Державного Секретаріяту Західньої України для українсько-польського перемиря: Д-р Михайло Лозинський, товариш державного секретаря закордонних справ. Полковник Дмитро Вітовський.
6. Нота з 29. мая. Далі мала переконати Найвисшу Раду про слушність нашої справи отся нота:
Париж, 29. мая 1919.
в Парижі.
Не вважаючи на повторювані заходи, Українська Делєґація в Парижі доси не одержала змоги безпосередних і правильних зносин з правительством, яке заступає, в ціли одержування інструкцій. Її зносини з правительством мусять послугуватися припадковими кур'єрами.
Маючи в руках документи, яких автентичнїсть не може бути подана в сумнів, користаю з сього, щоб установити певні факти, які відносяться до українсько-польського конфлікту. Сі факти, як се можете ствердити, доповнюють і потверджують усе те, що Українська Делєґація в Парижі вважала за обовязок подати Вам устно й письменно до відомости, а навпаки показують, як мало довіря треба мати до польських заяв.
Сі факти, які знаходимо в залученім листі, виказують:
1. Тверде бажаннє Українців заключити угоду з Поляками, виявлене від 19. марта до 11. мая 1919. чотирма конкретними предложеннями перемиря;
2. Мовчанку Поляків супроти трьох перших предложень і офензиву на всім галицькім фронті в відповідь на четверте предложеннє;
3. Неактивність української армії на українсько-польськім фронті аж до дня (половина мая), коли почалася польська офензива;
4. Активність тої самої української армії на большевицькім фронті, на якім вона приготовляла широку офензиву в области Поділя. Сю офензиву мали вести на півночи (Волинь) частини ґенерала Осецького, на півдні (на Проскурів) галицько-українські частини;
5. Неможливість офензиви проти большевиків для українських частин, бо і галицькі частини і частини Осецького були здесятковані польською офензивою;
6. Тільки інтервенція галицько-української армії перешкодила злуці большевицької армії російської з угорською.
З сих фактів виходить, що українське правительство не тільки словами, але й ділами доказало, що воно веде завзяту боротьбу проти большевизму, і навпаки, що Поляки, під видом боротьби проти большевиків, реалізують свої імперіялістичні наміри на чисто українській території і десяткуючи українську армію, працюють мимовільно для большевицьких плянів.
Г. Сидоренко, президент Делеґації Української Республики.
7. „Поясненнє“ Пілсудського й українська відповідь. Потішив нас Клємансо, що Найвисша Рада зажадала від Пілсудського пояснення, чому Польща веде офензиву проти Українців. 5. червня парижська преса принесла відомість, що Найвисша Рада одержала вже поясненнє Пілсудського. Поясненнє було дуже просте: се, мовляв, Українці почали офензиву, а Поляки тільки обороняються.
