в Угорщині, — тільки вони бажали дійсно побіди монархії, бачучи в сім свій національний інтерес: скріпленнє монархії на зверх і скріпленнє свого панування кождий в своїй половині монархії. Всі инші народи або бачили свій національний інтерес в ослабленню чи навіть розбиттю Австро-Угорщини, або, хоч бажали їй побіди, то не в її, тільки в своїм інтересі.
До першої катеґорії належали Чехи, Південні Славяни, Італійці й Румуни.
Чехи розуміли, що здійсненнє чеського державного права чи в межах Габсбурґської монархії[1] чи через утвореннє самостійної чеської держави можливе тільки — в першій формі при ослабленню, в другій при розбиттю Австро-Угорщини, бо в побідній Австро-Угорщині Німці й Мадяра на здійсненнє чеського державного права не згодяться.
Південні Славяни змагали що найменше до з'єдинення всіх південно-славянських земель Австро-Угорщини в південно-славянське короліство під Габсбурґами[2], вважаючи своїм національним ідеалом з'єдиненнє південно-славянських земель Австро-Угорщини з Сербією в одну південно-славянську державу. Перше було можливе тільки при ослабленню, друге при розбиттю Австро-Угорщини.
Італійці з тугою дожидали хвилі, коли можна буде завершити визволеннє італійського народу з неволі Габсбурґів і будову з'єдиненої Італії.
В кінці Румуни так само змагали до з'єдинення румунських земель Австро-Угорщини з румунською державою в Велику Румунію.
Всі сі народи, примушені як громадяни Австро-Угорщини складити заяви вірности і стверджувати їх кровю своїх синів на полях бою, рівночасно бажали розгрому Австро-Угорщини і навязували зносини з антантою, щоб па випадок її побіди забезпечити собі здійсненнє своїх національних змагань. Весь час війни вели вони відповідно до того подвійну політику: формально льояльну, в дійсности ворожу до Австро-Угорщини.
В особливо кориснім положенню були Поляки, яким обі воюючі сторони обіцювали національне визволеннє.
Галицькі Поляки від часу помирення з Австрією були тим елєментом, на який Австро-Угорщина особливо числила на випадок війни з Росією. З вибухом світової війни з сього як щось самозрозуміле вийшло т. зв. австро-польське становище, себ-то, що Поляки стають при Австро-Угорщині й Німеччині, при яких помочи Польща має визволитися з російської неволі і відзискати державну самостійність. Питаннє, в якій формі ті части Польщі, які належали до Австро-Угорщини й Німеччини, мають взяти участь у самостійнім державнім істнуванню Польщі, відсувалося на пізнійше.
