Українське правительство послухало зазиву Найвисшої Роди і заявило готовість заключити завішеннє оружя. Одначе Поляки не пішли за його приміром і продовжали операції.
Тепер вияснюється причина їх поведення. З одного боку їх військове положеннє поправлялося наслідком заключення перемиря з Чехами і з Німцями і наслідком близького прибуття армії Галлєра до Польщі. Отже вони могли сподіватися завоювання цілої Галичини. З другого боку вони були певні, що їх непослух Найвисшій Раді нічого їм не пошкодить та що осягнені здобутки остануть при них, бо Найвисша Рада їх затвердить. Так і сталося.
Українське правительство даром поновляло свої предложення завішення оружя. — Поляки їх відкидали.
Назначеннє комісії для польсько-українського перемиря не мало ніякого впливу на хід подій. Комісія предложила обом сторонам проєкт перемиря, який Українці приняли, одначе Поляки відкинули.
В усіх заявах представників антанти Українцям усе говорено, що рішеннє антанти опиратиметься на принціпах справедливости і не числитиметься з довершеними фактами.
Президент Комісії для українсько-польського перемиря, ґенерал Бота, звернув увагу обох сторін на особливу відповідальність, яку стягнула би на себе та сторона, яка не приняла би перемиря і вела би далі війну проти волі антанти.
Отже Поляки не приняли перемиря і вели далі війну. Одначе Найвисша Рада в своїм рішенню з 25. червня зовсім не потягнула їх до відповідальности. Вона не тільки приняла довершений факт їх окупації, але ще уповажнила Поляків вести операції аж по ріку Збруч, себ-то заняти цілу Східну Галичину.
Найвисша Рада поясняє своє рішеннє тим, що польська окупація має за ціль „забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від большевицьких банд.“
Українська Делєґація твердить, що українське правительство все забезпечувало особи й маєток мирного населення на території Східної Галичини, на якій розтягалася його власть.
Українська Делєґація твердить, що на території Східної Галичини, на якій розтягалася власть українського правительства, це було ніколи ніяких більшовицьких банд, тільки все панував повний порядок.
Українська Делєґація твердить, що Директорія Української Республики, при дуже визначній помочи Державного Секретаріяту Західної України, була єдиною запорою для російських большевиків у їх поході на захід.
Українська Делєґація твердить, що власне армія Західної України, побивши большевиків над Збручем, перешкодила їх звязкови з большевиками Угорщини.
Українська делєґація твердить, що українське правительство вже тоді, коли Поляки розпочали офензиву проти Східної Галичини, відкинувши проєкт перемиря, — відкинуло запрошеннє большевицького правительства з предложеннєм завішення оружя.
Всі сі факти показують, що власне українське правительство і армія й особливо українське правительство і армія Східної Галичини творили одиноку запору проти большевизму, та що Поляки, атакуючи західно-українську армію тоді, коли вона була занята боротьбою з большевиками, показалися союзниками большевиків.
Ми твердимо, що навіть тепер, коли-б Поляки дістали від Найвисшої Ради приказ уступити зі Східної Галичини, яку займають, українська армія змогла би вдержати порядок в краю.
Ми твердимо в кінці, що „большевицькі банди“ зовсім не загрожують Східній Галичині, бо українська армія відносить поважні успіхи в боротьбі з большевиками і випирає їх що-раз далі на схід.
Коли є яка небезпека для осіб і маєтку мирного населення Східної Галичини, то тільки зі сторони польської окупації.
Польсько-українська боротьба за Східну Галичину має кількасотлітню історію. Польща, завоювавши сей український край, весь час проявляла і про-