нилося в окремім бюрі Панейка і Томашівського; тому Панейко на нараді Делєґації з 3. липня 1919. сказав, що дав уже відмовну відповідь, щоби таку саму відповідь дав також президент Делєґації УНР і сею відповідю відсунув Делєґацію від всякої дальшої участи в сій справі; тому Панейко не прислав Сидоренкови своєї заяви, яку обіцяв прислати, щоб обі заяви були однозгідні.
А при тім усім не мав відваги сказати: „Я думаю, що тільки я маю право рішати сю справу і тому зроблю те, що вважаю за відповідне, а Вам до сього нема ніякого діла“, — тільки все затаював, говорячи неправду, — він, віцепрезидент одноцільної Делєґації Української Народньої Республики і член Державного Секретаріяту Західної Области УНР, якого обовязував акт з'єдинення з 3. січня 1919.
Коли стало відомо, що Делєґація УНР відмовилася від участи в нарадах над статутом для Східної Галичини, в українських політичних і урядових кругах уважали се помилкою, за яку обвиняли Делєґацію УНР і передовсім президента Сидоренка.
Тепер, на основі документів, оголошених Делєґацією Західно-Української Народньої Республики, треба ствердити, що та вина паде передовсім на того, хто затаїв перед президентом Делєґації УНР і цілою Делєґацією письмо Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції з 2. липня і передрішив рішеннє Делєгації, заявляючи, що він уже дав відмовну відповідь.
Якби затаєне письмо було відоме Делєґації і якби справу обмірковано на основі того письма, спокійно, без напруження, викликаного пропажею письма, маючи на обміркуваннє доволі часу, — Делєґація по всій правдоподібности була би рішила піти на нараду. Адже в письмі говорилося, що Підкомісія тільки „студіює гіпотезу“ провізоричного прилучення Східної Галичини до Польщі і хоче „знати погляди Делєґації на се питаннє“. По всій правдоподібности Делєґація була би рішила піти висловити свої погляди, — як се і пропонував Вітовський, хоч він знав тільки друге письмо, яке без першого робило вражіннє різкої обиди української єдности і державности.
Думаю, що й тоді річевий успіх не був би більший від того, який осягнули Панейко і Томашівський своєю акцією. Але моральний успіх був би в кождім разі ліпший. Делєґацію УНР Підкомісія певне не була би „викинула за двері“, як се зробила з ними („сі панове приходять запізно“), і була би урядово повідомляла її про всі рішення.
Що-до річевого успіху, здається мені, українська участь в Підкомісії не була би змінила справи. Вже історія перемиря доказала, що Найвисша Рада слухала тільки Польщі. Те саме доказала опісля історія статута для Східної Галичини. Хоч він був вироблений без нашої участи, а при участи Поляків, отже як вислів волі Мирової Конференції, на яку впливали тільки польські бажання, Найвисша Рада взяла його назад, як тільки польське правительство запротестувало проти нього.
