польського правительства і задержано в тайні перед Українською Делєґацією. Вона довідалася про статут аж з польських часописів, які оголосили його в цілости.“[1]
В тій самій публікації подана „заява галицько-українських делєґатів в справі провізоричного статута Галични“ з 23. серпня. Вона звучить:
„Являючися, згідно з бажаннєм Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції, перед Комісією, якій поручено виробленнє провізоричного статута для Східної Галичини, ми підносимо в імени народу Західної України торжественний протест проти кривдячого трактування нашого краю Мировою Конференцією.
Проти всякого принціпу справедливости і самовизначення Українці, одні між народами Австро-Угорщини, не дістали ніякого задоволення з національного й політичного становища; крім того поділені між три сусідні держави, без питання їх про се, ідуть вони на зустріч ще темнійшій будучности ніж було їх положеннє перед війною.
Всупереч формальним обітницям, що ніякий довершений факт не вплине на рішення Конференції, польська й румунська окупації української території знайшли у Союзників не тільки апробату, але й дійсну поміч, а терористичний режім, виконуваний особливо в Галичині над українським населеннєм, користується повною толєранцією.
Серед таких обставин, щоби скоротити муки нещасного українського народу, ми годимося, в конечній обороні, взяти участь в нарадах над провізоричним реґуляміном для Східної Галичини, на основі рішення найвисшої Ради з 25. червня, долучаючи отсю заяву: що не можемо взяти моральної і політичної відповідальности за вислід кооперації, як тільки під отсими умовами:
1. Статут не повинен ніяким способом, ані формою, ані духом, нарушити основних принціпів рішення Найвисшої Ради, себ-то провізоричного характеру реґуляміну, самовизначення народу і автономії краю в переходовім періоді.
2. Повинна бути збережена територіяльна інтегральність українських частий Галичини і Буковини.
3. Власне право громадянства (indigenat) повинно бути взяте за підставу всіх політичних прав.
4. Дата й умови плєбісциту повинні бути означені в самім статуті.
5. Ріжниця між Галичиною й Польшею підчас обовязуючої сили статута повинна бути означена на-зверх.
6. Корінне населеннє краю не повинно бути обовязане служити в польській армії.
7. Евентуальна компетенція влади Польщі в де-яких областях публичного життя Галичини повинна бути ясно означена в статуті.
8. Ґубернатор Галичини має бути української народности і Сойм буде мати весь вплив на його назначеннє.
9. Оголошеннє статута буде зроблене разом з ґарантійним актом для забезпечення повного виконання статута“.[2]
І так Панейко і Томашівський вже в справі участи Української Делєґації в нарадах Підкомісії для польських справ над статутом для Східної Галичини рішили піти своїм власним шляхом і відсунути від сеї справи всіх инших членів Делєґації УНР, як Придніпрянців так і Галичан.
Тому письмо Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції з 2. липня 1919. не дійшло до рук президента Делєґації УНР, а опи-
