ській Національній Раді, та виконувати її через міністерство галицьких справ.
Таке відношеннє між Диктатурою і Директорією утворилося ще до переходу галицького правительства й армії на Велику Україну.
Та рівночасно большевики на стільки загрожували Камянцеви, що Петлюра звернувся до Петрушевича за підмогою. Тоді була заключена між ними умова, яка мала управильнити відпошеннє між обома правительствами і їх спільну акцію.[1] Ся умова обнимала справу найвищої спільної команди; далі зобовязаннє Петлюри змінити політичний курс на більш уміркований і приняти в склад правительства Директорії галицьких діячів; в кінці зобовязаннє Петлюри скасувати міністерство галицьких справ.
Що до справи найвисшої спільної команди, то її полагоджено так: Обі армії, галицька і придніпрянська, зберігали свою окремішність. Галицька армія підлягала Начальній Команді Галицької Армії, якої командантом був ґенерал-четар Тарнавський. Придніпрянська армія підлягала Штабови Придніпрянської Дієвої Армії під командою отамана Тютюника, а опісля отамана Сальського, пізнійшого міністра війни. Для обєднання операцій обох армій утворено на основі порозуміння між обома правительствами Штаб Головного Отамана, якому підлягали обі армії в оперативних справах. Шефом Штабу призначено отамана Юнакова, бувшого професора війскової академії в Петербурзі, а ґенералом-квартирмайстром ґенерала-четаря Віктора Курмановича, бувшого державного секретаря війскових справ і шефа ґенерального штабу західної области УНР. Старшини, приділені до Штабу Головного Отамана, походили по половині з придніпрянської й галицької армій. Штаб Головного Отамана розпочав діяльність 11. серпня 1919.
Справа політичного курсу і складу правительства Директорії тяглась весь час перебування обох правительств у Камянці, викликуючи що-раз гострійші непорозуміння.
Закон про скасування міністерства галицьких справ видано аж 29. вересня 1919. В дійсности ж міністерство істнувало, в стані ліквідації, аж до кінця побуту обох правительств у Камянці.
Таким чином огляд на ту реальну силу, яку представляла галицька армія, заставив Директорію до „фактичного визнання“ Диктатури, якої вона, — як свідчить закон про утворення міністерства галицьких справ — правно не визнавала. Одначе противенства між обома правительствами були такі великі, що їх спільна діяльність не тільки не зменшала їх, але навпаки збільшала.
Один з галицьких діячів схарактеризував мені отсі противенства ось як:
Примушене уступити перед Польщею й антантою в Галичини, галицьке правительство пішло з армією на Велику Україну під кличем: „Через Київ до Львова“. Побити большевиків і укріпити українську державність на Великій Україні, а тоді ввернути всі сили української
- ↑ Ся умова не була оголошена і її зміст подаю на основі ґазетних і мемуарних відомостий.
