відомість Польської Телєґрафічної Аґенції, що місія „у вступній деклярації зголосила повне ‚desinteressement‘ в справі Східної Галичини“. Голова місії Пилипчук мав розмову зі співробітником щоденного часопису „Kurjer Polski“. Основний тон розмови, яку подав „Стрілець“ (ч. 67 з 11. вересна 1919.) п. н. „Союз з Польщею за ціну Галичини?“ — був той, що „уряд, відповідальне представництво і цілий український нарід прагнуть сердечно приятельського співжиття з братньою Польщею“, та що Польща й Україна повинні получитися нерозривними звязками“. На запитаннє, „які відносини українського уряду до галицького“, Пилипчук відповів: „Ніякі, бо уряд і війско галицьке перестали істнувати. Павленко і Петрушевич вже від давна не беруть участи в політичнім життю.“ На запитаннє про становище українського уряду в справі Галичини, Пилипчук дав таке поясненнє: „Докладної відповіді на се питаннє не можу дати, бо в сій справі ведуться власне переговори, про яких вислід міністерство закордонних справ не занедбає без сумніву видати урядове повідомленнє. Зрештою ся справа вже, очевидно, пересуджена в Парижі, коли Начальна Комапда польських війск одержала уповажненнє дійти до лінії Збруча. А український нарід зі своєї сторони так щиро змагає до приязни з Польщею, що не схоче робити в сім напрямі яких-небудь трудностий.“
Сі відомости польської преси, зрозуміла річ, занепокоїли Галичан.
Пилипчук помістив у „Стрільці“ (ч. 70 з 18. вересня 1919.) спростуваннє, в якім, зазначивши, що „Kurjer Polski“ переповів його слова невірно та що він з того приводу післав був спростуваннє до редакції, — про суть справи заявив ось що:
„В розмові зі співробітником ґазети ‚Kurjer Polski‘ мною було сказано відносно Галичини слідуюче:
Русинського війска як такого в нас не мається, а істнує українська армія під одним командуваннєм, яка складається з придніпрянських та придністрянських війскових частин. Уряд Західної Области УНР перебуває в Камянці, але в справи України придніпрянської не втручається.
Що ж до відношення нашого уряду до Східної Галичини, то ні в якім разі Його не можна означити словом ‚desinteressement‘, але по сьому питанню подати більш докладні відомости я тепер не можу. На запитаннє про окупацію Галичини я сказав, що очевидно на се була згода держав антанти, коли війска польські обсадили Збруч.
Місія стояла на тому становищі, що відносно питання про Східну Галичину вона не уповноважнена робити ніяких заяв.“
Спростуваннє Пилипчука не розвіяло сумнівів Галичан і — на мою думку — не могло розвіяти. При тім треба мати на увазі, що відомости польської преси про місію Пилипчука могли бути використані польським правительством у міжнародній політиці. Спростуваннє Пилипчука в українській пресі не могло сьому перешкодити.
Взагалі ж уся преса Придніпрянщини з більшим або меншим натиском виказувала потребу згоди з Польщею. Прим „Україна“, орган штабу придніпрянської Дієвої Армії, в статті п. н. „Історичний крок“ (ч. 58 з 22. жовтня 1919.), написаній з приводу вислання місії до Польщі під проводом Андрія Левицького, вказувала, що тепер, коли в Польщі перемогла демократія, згода між Польщею й Україною являється природним і легким ділом.
