Весь той дух польсько-української угоди, який уносився в політичній атмосфері Директорії, — при тих відносинах недовіря, підозрівання й поборювання, які панували між обами правительствами і громадськими ґрупами, що стояли за ними, — причинявся до що-раз більшої ворожнечі.
Коли Галичани підозрівали правительство Директорії в змаганню до угоди з Польщею коштом Галичини то знов Придніпрянці підогрівали Диктатуру в змаганню до угоди з реакційною Москвою коштом державної самостійности України. Від воєнних подій під Київом при кінці серпня 1919., де галицька армія, занявши Київ після большевиків, уступила з нього перед Денікіном, аж до заключення перемиря між галицькою армією й Денікіном з початком падолиста 1919., сі підозріння що-раз більше зростали, аж в кінці, після заключення згаданого перемиря, вибухли великим обвиненнєм: „Галичани зрадили!“
Про згадані воєнні події буде мова далі. На сім місци прослідимо політичний бік справи.
Орієнтація на реакційну Москву, на плятформі федерації, зродилася — як уже зазначено — в Парижі в Панейка і Томашівського під впливом переговорів з російськими протибольшевицькими ґрупами.
В серпні 1919. Панейко був у Відні і тут видно прихилив до своєї орієнтації впливові круги трудової партії, які опинилися тут на еміґрації після заняття Галичини Польщею.
Се твердженнє опираю на тім, що безпосередно після побуту Панейка в Відні появилася в „Українськім Прапорі“ (ч. 4.), офіціозі галицького посольства в Відні, який виходив під редакцією д-ра Степана Барана, стаття д-ра Костя Левицького п. н. „Куди дорога?“, де виложені основи орієнтації на протибольшевицьку Москву таким способом, який дуже виразно вказує на згадані парижські впливи.
В сій статті, після представлення тодішнього стану українських земель, а саме боротьби проти Поляків, проти большевиків і проти протибольшевицької Росії, — говориться:
Тому виринуло питаннє, чи ми самі власними силами видержимо той великий боєвий фронт та побємо наших ворогів, — чи не належало би стратеґічно сеї фронт скоротити і дипльоматично шукати союзника, що мав би дійсно свій інтерес у тім, щоби жити в союзі з Україною, бо з самих симпатій не покладемо української держави.
В послідних дня висувається комбінація союза румунсько-польського з Україною, що мав би стати заборолом на схід проти Росії та на захід проти Німеччини, союза, що нині бореться проти большевиків, та в нім знайде свою розвязку українське державне питаннє. Отся комбінація не перша і не остання, але в своїх наслідках незвичайно небезпечна.
Вступною умовою сього союза являється передовсім нажива Румунії і Польщі українськими землями. Румунія хоче мати забезпечені для себе области цілої Бесарабії і цілої Буковини та части української країни закарпатської, а тоді жити в добрих сусідських зносинах з Україною, щоби з нею боротися проти Росії. Польща знов хоче на все посісти Східну Галичину, Холмщину і взагалі Волинь, а про Правобережну Україну дасться говорити на основі ягайлонської ідеї, щоби спільно на Ґерманця стати і західну культуру ратувати.