Значить, нас обідруть з усіх боків та обідрану Україну будуть захищати своїм союзом. А другою й головною умовою буде унія України з Польщею, яку Румунія має благословити.
Та яка доля жде український нарід у злуці з Польщею, на се маємо три докази: пануваннє старої Польщі на основі всяких уній над українським народом, пануваннє Поляків над Українцями під Австрією та теперішнє володіннє Поляків над Українцями у Львові, Перемишлі, Вадовицях, Домбю, Модлині, Берестю та инших місцях, супроти чого російська інвазія — колись така страшна — тепер ціниться українським народом неначе добродійство, — так, що з одної сторони досвід і розум політичний, а з другої сторони почування чи там політичний інстинкт українських народніх мас вказують нам усякі можливі комбінації політичні з безоглядним виключеннєм якої-небудь злуки з Поляками.
Отсей вислід мучеництва українського народу під Польщею від часів найдавнійших до найновійших мусимо приймити за вихідну точку нашої орієнтації політичної, коли хочемо вести справді українську народню політику. Та можна сказати, що на сім становищи стоїть весь український нарід, не виключаючи навіть галицьких русофілів.
З иншої сторони виступає в теперішніх обставинах поважне питаннє про відношеннє України до нової Росії, що має стати на руїнах деспотичної царської Росії по знищенню большевицької пошести.
Тут ставляємо за вступну умову, що нова Росія як велика держава мусить зорґанізуватися без огляду на те, чи відновить її Колчак, Денікін, чи хто инший, та що нова Росія не може стати царсько-деспотичною імперією, але мусить збудуватися на основах конституційно-демократичних. Ступивши на се становище, не може нова Росія не признати в першім ряді самостійности українського народа та його державного права. Тому мілітарне перемирє української армії з російськими протибольшевицькими арміями виринає з сучасної ситуації, щоби скоротити боєвний фронт, себе не поборювати на полі війни, а спільними силами знищити большевицьку язву. Поклавши отсе за основу, мають дипльоматичні чинники обох сторін, України і Росії, підготовити другу і головну умову, якою має бути конфедерація (союз) обох держав, України й Росії, що стануть дійсним природним заборолом сходу супроти всякого посягання Поляків, Румунів чи кого-небудь другого. Проти такого союза не годні устоятися ні Поляки ні Румуни з їх імперіялістичними посяганнями на чужі землі, та проти сього не стануть і держави антанти, бо лиш така розвязка питання двох найбільших народів на сході сотворить лад і спокій на великім просторі сходу Европи.
Такою дорогою зберемо ‚руські землі‘ українського народу для Україви та руські землі російського народу для Росії.
Польща завше загрожувала нам у нашім життєвім єстві: винищуваннєм українського народу, злобним підриваннєм економічних основ життя українських народніх мас та загладою всякого культурного і політичного розвою українського народу. Росія ніколи не загрожувала нам у такій мірі ні в першім ні в другім, а в третім мусить тепер, по стільки важких досвідах, покинути свої ‚сепаратистичеські‘ і ‚мазепинські‘ міркування та раз на все признати у своїм інтересі державнім та в імя правди і міжнароднього права, шо український нарід був, є і має право самостійного життя державного.
Тоді зійдуться інтереси обох сих найблищих собі народів славянських і сі інтереси звяже союз обох їх держав: України і Росії.
Ми, Українці з галицького Пємонту, поборювали доси і будемо поборювати національне русофільство як національну зраду, якої нема у ніякого славянського народу, та не буде і в нас з хвилею державного союза між Україною і Росією. Але ж що иншого є політичне русофільство і політичне українофільство як сполука двох державних інтересів для спільної ціли, а що иншого є народнє відступництво.
До здійснення висказаної тут політичної думки прийшов тепер найпригіднійший час, коди покликані російські чинники мають як-раз приступити до орґанізації правильної російської держави, коли всяка поміч і полекша на полі бою є пожадані і цінні та коли держави антанти не можуть покінчити нарад мирового конгресу, не вирішивши східно-европейського питання.