Сторінка:Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920 (1922).djvu/176

— 176 —

Читач сам бачить, як неоднаково в сій статті розділені світла і тіни між Польщу й Москву.

Щодо Польщі автор є реаліст, при тім реаліст аж занадто песимістичний, якому Польща видається токою всесильною, що в яку комбінацію Україна з Польщею не ввійшла би, Польща все матиме силу нищити і знищити Україну.

Зате що до Москви автор виступає як ідеаліст-фантаст чистої води. В минувшости „винищуваннє українського народу“ і „злобне підриваннє економічних основ життя українських народніх мас“ видається йому з боку Москви значно менше ніж з боку Польщі, — хоч історія руйнування української державности Москвою говорить страшними словами, — а про змагання до „заглади всякого культурного і політичного розвою українського народу“ говорить він також перше всего під адресою Польщі, коли що до Москви старається неначе кинути заслону на сю справу що до минувшости і переходить до будучности.

Ту будучність малює він як найбільш ясними красками. І на якій основі? Чи наводить на се які реальні дані? Ні! Замість реальних даних конструує він тезу, що „нова Росія не може не признати в першім ряді самостійности українського народа та його державного права“, — і робить усі дальші виводи так, неначе б ся його теза була реальним фактом.

Статтю д-ра Костя Левицького передрукував „Стрілець“, орґан Начальної Команди Галицької Армії, в числі 71. з 20. вересня 1919., додаючи до неї отсю редакційну увагу:

„В ч. 4. ‚Українського Прапора‘, що виходить у Відні, появилася інтересна стаття одного з найстарших діячів Галичини, який усе старався наладнати якось наше життє з Ляхами. Уважаємо вказаним подати його голос до відома галицьких утікачів, бо буде се вислів поглядів більшости Галичан на захід від Збруча і на еміґрації західній. На наших очах повторяється історія часів Хмельницького, викликана так само страшною польською політикою. Поляків не навчила історія нічого. Вони вдруге готовлять Переяслав. Але нехай не забувають, що завершеннєм Переяслава були Мацейовіце. Наше становище вияснимо в найблисших числах“.

Як на поміщеннє статті д-ра Костя Левицького в орґані Начальної Команди Галицької армії зареаґували Придніпрянці, для приміру наведемо голос „Українського Козака“, фронтової газети Українсккої Народньої Армії^[1]. В числі 56. з 25. вересня 1919. поміщена з сього приводу передовиця п. н. „Небезпечна гра“, в якій пишеться:

„Ворог, котрий одверто й нахабно заявляє про ‚возстановленіе единой недѣлимой Великой Россіи въ довоенныхъ границахъ включая сюда й Галицію, которая является чисто русскимъ (читай: московським) краемъ“, ворог, котрий по своїй реакційній суті і з боку соціяльного і національного є смертю для України і котрому найменше не можна довірить, сим політикам здається чимсь иншим, і сі безвідповідальні перед многострадальним українським народом Галичини політики можуть говорить про можливість з сим ворогом якогось порозуміння, можливість федерації, і се в той час, як ворог, посівши країни, що борються за своє самостійне життє і не хотять старої ‚недѣлимой‘ — Дон, Кубань, Україна,

1. Инших часописів з того часу не маємо.