в той час, як ворог, що досі не має своєї території, а опирається на ті країни, що ведуть з ним боротьбу, — бє нас, — хиба можна говорить про якусь федерацію?
Се гірше, як би братам Галичанам запропонувати федерацію з Поляками, котрі зараз займають Галичину і не мали би з неї вийти!“Рівночасно появився „Стрілець“ (ч. 74 з 25. вересня 1919.) з заповідженими редакційними увагами до статті д-ра Костя Левицького. Вони містилися в передовиці п. н. „На роздоріжжі“, підписаній редактором д-ром Осипом Назаруком.
На його думку, до якої з сих держав прихилиться Україна, та буде мати перевагу на Сході Европи. Докази: зріст могучости Польщі після недобровільної з боку України Люблінської унії і зріст могучости Москви після добровільного з боку України Переяславського договору. Отже рішаючим чинником у боротьбі між Польщею й Москвою була й буде Україна.
Далі звертає автор увагу на те, що „під природним напором Польщі на схід ми тратили свою національну територію.“ „Зате під Москвою ми не тільки що не втратили нічого з своєї території, але зискали так багато, що зі становища етноґрафічного стали великим народом. Около 40 проц. нашої національної території зискали ми під Москвою в напрямі на полудне і на схід“… „Напір Росії на Царгород, той ключ до Чорного Моря, роблений був фактично більше в інтересі України чим Московщини. При всій своїй неохоті і всім оправданім жалю до Москви треба признати, що вона мимохіть була добрим виконавцем політичного заповіту українських князів.“
„Одначе — пише автор далі — сі факти потребують освітлення. Коли викинемо з душі зрештою оправдану ненависть до Польщі, яка особливо під впливом теперішніх знущань над українським народом у Галичині опановує нас, і тільки холодним світлом думки подивимося на твореннє української нації (як основи держави), то мусимо признати, що в боротьбі з Польщею і тільки з нею одержали ми своє національне лице. Коли в думці відкинути все, що ми здобули собі в сій боротьбі з Польщею, то остане — поминувши княжу добу — мряковиннє з ґейзерами. Навіть уся козацька традиція з національним змістом, се вислід нашого відвошення до Польщі. Від хвилі, коли остаточно перемогла Москва, ми втратили можність духового розвитку, можність боротьби. Розвивалося під нею тільки наше тіло (етноґрафічна маса), росла наша територія, а завмер орґанізаційний змисл і дух. Хто розуміє значіннє сих слів, той розуміє і наше ваганнє.
Вибір орієнтації в таких обставинах незвичайно важкий. З одного боку не знати, чи на випадок союза з Росією не затреться знов наше ваціональне лице, і то вже разом з Галичиною. Бо напевне можна сказати, що коли ми раз твердо станемо на плятформі політичного русофільства, то скорше чи пізнійше відберемо від Польщі Галичину не тільки по Сян, але по Попрад і Люблин. З другої знов сторони, де маємо яку-небудь запоруку, що Поляки в разі союза з нами не використають нас виключно на те, щоби проковтнути як найбільше української території.
Кождий союз — як сказав Бісмарк — ліпше робити зі слабшим ніж з міцнійшим. Бо тоді користи союза будуть шо нашім боці. Вправді кожда з наших сусідок (ї Польща і Москва) наразі міцнійша від нас, одначе Польща слабша ніж Росія. Але де запорука, що Поляки настільки змінять відношеннє до нас, щоби наш власний нарід не присилував нас подерти всякі договори з Польщею? Чи зібраннє всіх наших земель не переважає наразі всяких инших користий?
Все се питання, на які може дати відповідь, і за сю відповідь взяти на себе відповідальність, тільки збір представників нашого народу. Голос тої Галичини, яка остала під польським пануваннєм, і тої, яка втікла з під нього на захід, маємо в згаданій статті д-ра К. Левицького. Ми розуміємо його, — і він не може бути инакший. Хто в неволі, той не може думати, тільки про убиттє