Сторінка:Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920 (1922).djvu/178

— 178 —

свого кривдника. Ми тут віддихаємо поки-що на свободі і на своїй землі. Зберімся і разом вирішимо се велике питаннє, яке так само у весь ріст стояло перед найбільшим нашим державним мужем, Богданом. І він не зважився сам вирішувати його, а запитав широкі круги.

При вирішуванню сього питання все мусимо памятати про наш принціп, якого ніколи не зречемося, — се Самостійна Українська Держава. І тільки з тим можемо увійти в союз, хто нам дасть і може дати більше змоги дійсно побудувати Самостійну Українську Державу.

Вирішити питаннє орієнтації треба скоро, дуже скоро. Бо події можуть піти по наших головах. І горе нам, коли ми се питаннє вирішимо запізно, або вирішимо на основі почувань, а не на основі холодного розуму, хоч би він крівавив нам серце як ніж.“

Супроти статті д-ра К. Левицького, яка вказувала орієнтацію на протибольшевицьку Москву як на єдиний і найліпший вихід, стаття Назарука являється вимаганнєм обєктивно обміркувати всі за і проти як що до орієнтації на Польщу так і на Москву.

Одначе Придніпрянцям, в тодішній атмосфері ворожнечі, підозріння й недовіря, вона, в звязку з статтею д-ра К. Левицького, могла видатися і видалася одним з обявів — тільки більш обережним — пропаґанди орієнтації на Москву.

Річевою хибою статті Назарука будо те, що автор, який грав дуже визначну ролю в галицьких кругах, сам для себе не знайшов відповіді на поставлене питаннє.

Стаття д-ра К. Левицького не була одиноким висловом парижської орієнтації на протибольшевицьку Москву, який дістався до Камянця.

Рівночасно Диктатор дістав докладне звідомленнє Панейка про положеннє в Парижі, де — треба допускати — були всі можливі арґументи в користь тої політичної орієнтації, яку Панейко вважав за корисну і вказану.

Далі треба згадати про два листи Панейка, один до Диктатора, другий до галицького посла в Відні Сінгалевича, які оба дійшли до Камянця. З сих листів видно, в якім напрямі впливав Панейко на галицьке правительство^[1].

Лист до Диктатора звучить:

„Париж, дня 17. жовтня 1919.

Дякую Вам за телєґраму. Ситуація не добра. Так що до Галичини як і Соборної України. 1. Що до Галичини: Поляки, котрі виросли на велику мілітарну силу, абсолютно зі своєї сторони противляться провізорії і статутови. А що союзники з одної сторони їх потребують, а з другої вже із-за самого сорому не хотять компромітуватися очевидним нездійсненнєм нашого права самоозначення, то усунули галицьку справу поки-що зовсім з порядку, лишаючи її в завішенню. Очевидно, що користь з того Полякам, котрі є „beati possidentes.“ 2. Що до Соборної України: Видача війни Денікінови викликала тут в союзних кругах, особливо (а се найнебезпечнійше) п анґлійських кругах просто обуреннє. Анґлійці, котрі тепер взялися добре по свойому до політики в Росії, побачипши, що з нами нема з ким говорити, увійшли в тісну конвенцію з Денікіном і дали йому вільну руку також п спраиі України. Передвчера я сконстатував те в цілогодинній конференції з компетентним референтом анґлійської делєґації: заявив він мені, що Анґлія нині абсолютно не може впливати на Денікіна, не то

1. Оба листи були оголошені в віденській „Боротьбі“, орґані Вітика, ч. 1 з 1. січня 1920. Аптентичности їх ніхто не заперечив.