д-ра Евгена Петрушевича як Президента Української Національної Ради[1]. Провідною думкою протесту є твердженнє, що місія УНР у Варшаві, проти волі її галицьких членів і після виходу їх з місії, не має права складати заяв що до Східної Галичини. Основна точка протесту звучить:
„Іменем Західної Области Української Народньої Республики, себ-то Східної Галичини та Північної Буковини має право заявлятися правосильно тільки її власне лєґальне представництво та її власна лєґальна власть, які істнують до сьогодня та своїх прав у нічию користь ніколи не зрікалися, зваживши, що постановою репрезентаційно-законодатного тіла Західно-Української Народньої Республіки, а іменно Національної Ради з для 3. січня 1919., як і постановою Директорії Української Народньої Республики з дня 19. січня 1919. тільки заповіджено евентуальну злуку обох українських Республик, застерігаючи рівночасно сими актами виразно, що, аж до часу скликання всеукраїнських установчих зборів законодатну власть на території Західно-Української Народньої Республики, себ-то на території Східної Галичини та Північної Буковини виконує Національна Рада, а екзекутивну власть правительство тої ж Республики, установлене Національною Радою та перед нею відповідальне. Згідно з сим може правосильно заявлятися що до території Західно-Української Народньої Республики та що до її відносин, а зокрема що до границь супроти Польщі тільки згадана Національна Рада та установлене нею правительство Західно-Української Народньої Республики.
Становище повисше відповідає теж принціпіяльно дотеперішньому становищу Найвисшої Ради Аліянтів у Парижі, яке так названу Східну Галичину вважає як окрему державно-правну одиницю“.
Коли в справі зречення Галичини місією УНР в користь Польщі збори членів Української Національної Ради заняли таке ясне становище, то становище зборів у справі переходу галицької армії до Денікіна офіціяльний комунікат покрив тайною.
В дійсности за тою тайною крилася орієнтація більшости національно-демократичних політиків на той шлях, який промостила галицька армія. Свідчать про се самі наради[2], свідчить політичний напрям „Українського Прапора“[3] і свідчить передовсім дальша акція Панейка в Парижі, до якої він, очевидно, мусів дістати уповажненнє в Відні.
2. Український Національний Комітет у Парижі. Діяльність Панейка після приїзду з Відня до Парижа зазначилася на зверх двома актами: 1) виступленнє з Делєґації Української Народньої Республики і заложеннє окремої Делєґації Західно-Української Народньої Республики як заступництва Галичини перед Мировою Конференцією[4];
- ↑ „Український Прапор“, ч. 36 з 16. грудня 1919.
- ↑ Віденська „Боротьба“ (ч. 6 з 12. марта і ч. 7–8 з 3. цвітня 1920.) подала про наради звідомленнє, яке, хоч очевидно тенденційне, одначе не оставляє сумніву що до основної думки нарад: зневіри в самостійницьку ідею і орієнтації на протибольшевицьку Росію на плятформі федерації.
- ↑ Статті д-ра О. Назарука (ч. 3 з 15. січня 1920.), д-ра М. Левицького (ч. 4 з 16. січня 1920.), д-ра Л. Цегельського (ч. 5 з 20. січня 1920.), передруки з „Козацького Голосу“, орґану галицької армії, де ріжними способами доказується політична нешкідливість або навіть корисність переходу галицької армії до Денікіна й анальоґічної політичної орієнтації; далі підпираннє париської акції Панейка.
- ↑ Див. висше стор. 118–119.
