2) участь в заложенню „Українського Національного Комітету“ як „представника й оборонця національних інтересів України перед міжнароднім політичним світом“[1].
Сам Панейко представляє справу заложення „Українського Національного Комітету“ ось як[2]:
„Коли на склоні 1919. року, після кількакратних (почавши від мая 1919.) заяв представників Петлюри про ‚desinteressement‘ в справі Східної Галичини, було ясно, що нічого Галичанам робити в петлюрівській делєґації; коли крім того всім стало очевидним, що наша тіснійша вітчина Галичина, як і инші західні українські землі, єдино тільки тоді може числити на ратунок від загину в польськім ярмі, коли повстане могуча східно-европейська федерація; коли стало й певним, що хоч би й повстав тай якийсь час вирвався з польської ласки якийсь український вазальний ‚буфер‘ коло Винниці чи Бердичева, то він своєю безсмертністю тільки припечатав би нашу безнадійність; коли, одним словом, нашим обовязком було вибирати з двох лих менше, — тоді зголосився до одного з членів тутешвьої галицької української делєґації бувший секретар гетьмана, п. Моркотун, людина певне не більше ‚реакційна‘ від переважної частини представників ‚соціялістичного‘ ‚уряду‘ Петлюри і не більше ‚обмосковлена‘ ніж добра половина т. зв. свідомих Українців. П. Моркотун мав широкий плян: з усіх проти-петлюрівських і небольшевицьких українських елєментів зорґанізувати загально-українську політичну орґанізацію на засаді з'єдинення цілої української етноґрафічної території в українську державу, сфедералізовану з Московщиною й иншими державами, які виникли на розвалинах царської Росії. Нашій делєґації предложив п. Моркотун вступити в склад пропонованої ним загально-україннської національної ради. Предложенню сьому я рішуче спротивився з мотивів не засадничо-політичних, а з тактичних і з особистих. Тільки що довшім опорі згодився я, щоб засновано — не якусь національну раду, а скромний приготовчий комітет, тай щоб у склад його вступила не делєґація, а хиба поодинокі її члени. Все те під категоричною умовою, що ініціятор придбає для справи в часі найкоротшім придніпрянських українських діячів відомих українських партій, з відомими в українстві іменами. Поки се не станеться, комітет мав остатися неуконституованим (назначено тільки секретаря) та виявляти з себе незвязані сходини чи наради, а не дійсну орґанізацію. Таких нарад було всего кілька на початку сього (себ-то 1920.) року — переважно без моєї участи. Згодом Галичани здержалися від тих нарад взагалі, а незабаром, ще хотячи далі піддержувати фікції, ми всі формально з комітету виступили.“
Першим політичним виступом „Українського Національного Комітету“ було повідомленнє француського правительства, представництв усіх держав у Парижі і визначних політичних ґруп і осіб про своє заложеннє і своє ідейне обличє. Се повідомленнє, зроблене в формі листа й долучених до нього документів, звучало:
- ↑ Про „Український Національний Комітет“ у Парижі оголосив я отсі статті: „Куди ідете? Відкритий лист до членів Української Національної Ради і Ради Державних Секретарів Західної Области УНР і до Українського Народнього Комітету в Злучених Державах Північної Америки“: (віденська „Воля“, т. I, ч. 7 з 14. лютого 1920.) — „Проґрама париського Українського Національного Комітету“ (львівський „Вперед“, ч. 127 з 3. червня 1920.). — „До характеристики політики Уряду Західної Области УНР“ (львівська „Громадська Думка“ ч. 135 з 11. червня 1920. — „Делєгація Уряду Західної Области УНР і Український Національний Комітет в Парижі“ (львівський „Вперед“, чч. 178, 179 і 180 з 3., 5. і 6. серпня 1920.). — „Український Національний Комітет у Парижі і галицьке правительство“ (львівський Вперед“, чч. 128 і 129 з 5. і 6. серпня 1921.).
- ↑ „Лист до Редакції“ — „Український Прапор“ ч. 39 з 11. липня 1920.
