Держави антанти в останнім рахунку стали по стороні Польщі й уповажнили її завоювати Галичину. Що так сталося, причина сього — здається мені — лежить у великій мірі в українській політиці підчас світової війни. Я вище зазначив, що до революції в Росії така політика. яку вели галицькі Українці, була неминуча. Одначе опісля, й особливо в останніх місяцях світової війни треба було ввійти в порозуміннє з антантою й запевнити собі участь в спадщині після Австро-Угорщини. Можливо, що се не було би вдалося. Тоді — годі! Одначе сього зовсім не пробовано, — і в сім лежить великий промах Української Парляментарної Репрезентації. Тоді, коли українська делєґація приїхала до Парижа, вже було на се запізно. Тоді можна було примусити антанту числитися з нами й визнати нас тільки через „довершені факти“ — через незломність нашої сили.
З огляду на таке відношеннє антанти, вратувати Галичину від польського наїзду могла тільки поміч Великої України. Одначе звідси не тільки не приходила поміч, а навпаки, треба було посилати галицькі частини на поміч Директорії в боротьбі з большевиками. Зокрема Січові Стрільці, галицька війскова формація на Великій Україні, що утворилася з найідейнійшого елєменту між галицькими Українцями в російськім полоні, головна опора Директорії в боротьбі проти гетьмана Скоропадського й опісля в боротьбі з большевиками, просто відмовилася йти на оборону Львова перед польським наїздом, виходячи з того становища, що коли буде укріплена українська державність у Київі, то Галичина буде частю української держави незалежно від хвилевих місцевих невдач[1].
Не маючи помочи від Великої України, — що в обставинах, в яких вона сама знаходилася, тої помочи не могла дати, — Гали-
- ↑ Ті круги, — як галицькі так і придніпрянські, — які основною причиною невдач в українськім державнім будівництві вважають політику українських соціялістичних партій, уважають се становище Січових Стрільців рішаючим не тільки для упадку Галичини, але й цілої української державности. Вони кажуть: Не треба було робити повстання проти гетьманщини, тільки укріпляти її, а тоді вона була би вдержалася проти большевиків і ми нині мали би українську державу. Рівночасно Січові Стрільці були би рішили боротьбу за Львів в українську користь, що було би рішаюче для цілої війни між Польщею й Галичиною.
На мою думку, ті міркування не мають реальних основ і подиктовані радше партійним засліпленнєм, таким самим, як закиди тих „лівих“, які кажуть, що се Українська Національна Рада своєю „правою“ політикою погубила Галичину.
Народнє повстаннє проти гетьманщини було неминуче і коли б його не була повела Директорія, то воно було би піднялося під проводом большевиків. Тоді замість Директорії УНР була би скинула гетьмана большевицька окупаційна влада. Чи на тім виграла би українська державність, се для мене зістається під великим сумнівом.
А Січові Стрільці так були звязані з Великою Україною, що вони не могли відійти на оборону Львова, коли там готовилося повстаннє проти гетьманщини.
Та як би вони й були очистили Львів від польських повстанців, то ще питаннє, чи се вплинуло би на кінцевий вислід війни між Польщею й Галичиною.
