чина, оставлена своїм власном силам, маючи проти себе Польщу, яка мала не тільки моральне, але й матеріяльне підпертє антанти, мусіла в війні з Польщею улягти.
Невдачі оборонної війни — Галичини проти Польщі, Великої України проти совітської Росії — не тільки не дали здійснитися ідеї з'єдинення Галичини й Великої України в один національно-державний орґанізм, але ще внесли нові елєменти роз'єдинення.
Коли хто каже, що сьому винен „галицький сепаратизм“, який не допустив до негайного переведення повного з'єдинення, той не хоче бачити, що се домаганнє являється неможливістю. В сій справі дотеперішні окремішности Галичини й Великої України видаються мені менше важними як те, що на Великій Україні не могла утворитися сильна державна влада, яка своїм авторітетом могла би перевести з'єдиненнє. При тім і сю справу — як усі инші — треба міряти людською мірою. Польща також не могла негайно перевести повного з'єдинення. Юго-Славія мусіла майже три роки ждати на державну конституцію, яка перевела повне з'єдиненнє. А сі держави не мали тих внутрішніх і зовнішніх трудностий, які тамували державне будівництво на українських землях.
Зрештою, ті „ліві“ елєменти, — як галицькі так і придніпрянські — які в свій час поборювали „галицький сепаратизм“ в імя „негайного повного з'єдинення“ опісля одні в Варшаві, другі в Ризі відступили Галичину Польщі. Чи негайне переведеннє повного з'єдинення було би дало инший вислід? Ледви!
Одначе не менше помиляються й ті оборонці „галицького сепаратизму“ (вони є й між Придніпрянцями), які кажуть, ніби-то передчасне з'єдиненнє погубило Галичину. Головний їх арґумент тої, що Галичина як спадщина після Австрії мала би була инакшу — яснійшу й вигіднійшу позицію на Мировій Конференції, коли б виступала як самостійна держава, а не як часть Української Народньої Республики. На се треба відповісти, що міродатні круги Мирової Конференції ясно здавали собі справу з того, що Галичина є спадщиною після Австрії, чого доказом є їх ціла політика в галицькій справі аж до нинішнього дня. Одначе їх зовсім не одушевляла ідея утворення окремої галицької держави. На засіданню Найвисшої Ради 21. мая 1919. Лойд Джордж питав, чи Галичина хоче належати до Польщі чи до України (зглядно разом з Україною до Росії), отже про можливість самостійности Галичини не було й натяку. Так само рішеннє Найвисшої Ради з 25. червня 1919., яким Галичину віддано під польську окупацію і заповіджено відданнє її під тимчасову польську управу, свідчить, що Найвисша Рада вважала Галичину територією, яка в будучности повинна творити часть більшої державної цілости.
В кінці треба з натиском ствердити, що делєґація УНР на Мирову Конференцію твердо і непохитно обороняла Галичину від Польщі аж до часу розриву між Директорією й Диктатурою. Отже „передчасне
