з'єдиненнє“ не принесло під сим оглядом шкоди, хиба тільки користь. Шкоду в тім часі приносила хиба сепаратна політика галицького віцепрезидента делєґації УНР. З другого боку треба зважити, що самостійна Галичина не була би проти Польщі сильнійша, хиба може слабша. Правда, тоді не треба би було висилати галицьких частин на протибольшевицький фронт (одначе корпус Січових Стрільців певне був би остав на Великій Україні). Але тоді Галичина не була би дістала з Великої України тих матеріяльних засобів (вуголь, збіже, оружє, муніція, валюта), які дуже ставали їй в пригоді. І — що особливо важне — не було би того піднесення духа, яке давала свідомість боротьби за з'єдинену, велику українську державу.
Словом, кінцевий вислід боротьби самостійної Галичини проти Польщі не був би инший.
Вивісити прапор галицької самостійности в хвилі, коли всі — ворожими силами розділені досі — народи з'єдинювалися, було внутрішньою неможливістю, бо все свідоме громадянство в Галичині й на Великій Україні було переняте ідеєю з'єдинення. Крім того було би воно компромітацією української національної свідомости перед міжнароднім політичним світом, — компромітацією, яка могла би помститися перше всего на Галичині. Коли вони, мовляв, не почувають себе за одно з Україною, то нехай остають під Польщею, яка панувала на їх землі і до Австрії і під Австрією.
Та неможливістю — не стільки внутрішньою скільки задля висше зазначених обставин — було також негайне переведеннє повного з'єдинення. Актови з'єдинення, що правда, треба закинути одну велику хибу: що він, — хоч би шляхом міжнароднього права, як не шляхом державного права, себ-то шляхом договору, як не шляхом закона, — не установляв спільних справ і спільного орґану влади для обох частий Української Народньої Республики на той переходовий час, доки Установчі Збори не переведуть повного з'єдинення. Тоді може уникнулося би багато тертя, а може й катастрофи.
Одначе коли б державного будівництва на українських землях не унеможливляла постійна трата території в війні з Польщею й совітською Росією, з'єдиненнє було би ставало що-раз сильнійше. Що так не сталося, винні ті зовнішні відносини, що довели до упадку ту форму всеукраїнської державности, яку утворив акт з'єдинення, заключений між Директорією УНР і галицьким правительством Української Національної Ради. В сих відносинах моральне почуттє з'єдинення не видержало проби. Почалося взаїмне звалюваннє вини за невдачі одною частю на другу, а скінчилося тим, що кожда часть кинулася ратувати саму себе, не оглядаючися на цілість.
Першим заломленнєм з'єдиненого всеукраїнського фронту була загальна політична лінія Директорії УНР супроти Польщі. Після проголошення акту з'єдинення було ясно, що війна Польщі проти Галичини є війною проти части Української Народньої Республики. А одначе Директорія не вважала за вказане виповісти війну Польщі, хоч Польща заняла була також західні землі Великої України. В кругах Директорії думали, що се більше дипльоматично не палити
