„II. Протокол з 31. жовтня 1918. під проводом президента міністрів д-ра Лямаша; неприсутний міністер суспільного здоровля д-р Горбачевський (M. R. Z. 68).
Президент міністрів до III. точки наради заявляє, що Українці не приняли формули, установленої на останній Раді що-до передачі Полякам адміністрації в Галичині. Вони добачують у сім тільки академічне признаннє, яке не має ніякої практичної вартости, бо Поляки дійсно мають у своїх руках адміністрацію. Вони обстають з найбільшою рішучістю, щоби вже тепер установити розмежуваннє. Вони готові запоручити Полякам означені свободи, одного Поляка приймити до свого правительства та признати йому право „veto“ у всіх польських справах.
Після довшого пояснення цілого ряду питань президент міністрів ставить запитаннє, чи не було би можливе піти на зустріч безперечно оправданому домаганню Українців про власну адміністрацію тим способом, щоби староства, переважно заселені Українцями, обсадити Українцями.
В дальшім ході дебати Рада міністрів рішає дати Українцям отсі признання: правительство негайно припоручає намісникови у всіх областях Східної Галичини з українською народністю обсадити староства і повітові дирекції фінансів урядовцями української народности, в порозумінню з Українською Національною Радою. Один з сих старостів буде призначений начальним орґаном.
Також на залізничих стаціях сих повітів будуть призначені залізничі урядоці української народности, на скільки такі знайдуться. На скільки основний закон про судейську власть сьому не противиться, будуть у сих повітах назначені судді української народности, коли такі будуть до розпорядимости.
Про відповідний приріст у всіх згаданих катеґоріях постарається.“
Читаєш сі рішення Ради міністрів і питаєш, де були тоді голови тих міністрів.
Що-до першого рішення, то як можна сказати, що „польське заступництво не буде розтягати своєї діяльности на украінські области“, а рівночасно не означити границь, де кінчаться польські і зачинаються українські области?!
Та коли при першім рішенню бодай ясно, що Полякам віддається дійсну власть, а Українцям признається тільки голе право, — то друге рішеннє просто безглузде. Бо щоби намісник міг перевести в життє ті признання, які Рада міністрів рішила для Українців, треба, щоб Австрія задержала власть в Галичині. А тимчасом та власть — згідно з першим рішеннєм — переходила на польське заступництво.
Про політичну вартість тих признань для Українців нічого й говорити, — так вони відбігають від здійснення української державности, проголошеної Українською Національною Радою. Все те обовязана була Австрія дати Українцям на самім початку свого конституційного істнування, себ то 60 літ перед тим!
Як бачимо, австрійська Рада міністрів радила так, неначе-б Австрія ще справді істнувала й рішення Ради міністрів мали значіннє, коли в дійсности держава, якої міністрами вони були, вже не істнувала.
Та найважнійше, — що заставило президію Української Парляментарної Репрезентації і виконуючу Делєґацію Української Національної Ради переговорювати з тою Радою міністрів, домагатися від неї рішень і — як побачимо далі — давати краєви вказівку: ждати рішення австрійського правительства?! Невже ж вона думала, що хоч-би австрійське правитель-
