перемінять у підданих Польщі і ми будемо безсильні опертися сьому. І тому ми рішилися.
Очевидно, завдячити треба се рішеннє військовій орґанізації і її провідникови Вітовському. Коли б вона не була заявила готовости перевести се рішеннє, воно не могло би бути приняте. Та вона зробила ще більше, — вона настоювала на приняттє сього рішення супроти тих, то ще вагалися.
По полудни приїхав з Відня д-р Цегельський і привіз відомість, що власне сьогодня, 31. жовтня 1918, австрійська Рада міністрів має рішити передати владу в українській Галичині Українській Національній Раді; завтра, 1. падолиста 1918., урядовий курієр має привезти се рішеннє з цісарським підписом до Львова і вручити намісникови Гуйнови. З огляду на се виникла думка, яку заступали д-р Кость Левицький[1] і д-р Льонґин Цегельський, чи не ліпше послухати вказівки виконуючої делєґації Української Національної Ради і ждати завтрішнього дня. До ґрупи, яка була за виконаннє пляну сеї ночи, прилучився Вітовський, який заявив, що до виконання сього пляну все так підготовлене, що вже неможливо його відложити, та що він на випадок відложення не може взяти на себе відповідальности за дальший хід подій, бо завтра ми вже можемо бути безсильні супроти польської переваги. Дякуючи сьому перемогла думка, що таки сеї ночи треба перевести порішену акцію.
Вночи команда української військової орґанізації заняла Народній Дім на свою кватиру і приступила до виконання пляну заняття Львова. Акція принесла повний успіх. Українські військові части під проводом українських офіцирів розружили всі инші військові части, заняли казарми, обсадили всі важнійші державні будинки і ратуш, арештували австрійського намісника Гуйна й австрійського команданта міста Пфеффера і обняли власть в місті від імени Української Національної Ради.
На основі представлених подій, треба ствердити, що Українська Парляментарна Репрезентація і Українська Національна Рада не використали як слід останніх тижнів розпаду Австро-Угорщини для української справи. Вони повинні були знати, що розпад Австро-Угорщини порішений, і не ждати нічого від австрійського правительства, а заявитися за розпадом Австро-Угорщини і з'єдиненнєм усіх українських земель і з одного боку шукати міжнародніх звязків для запевнення собі участи в спадщині Австро-Угорщини, з другого ж під кличем з'єдинення орґанізувати українські народні маси до боротьби за з'єдиненнє і незалежність. Замість того вони тратили час на переговори з австрійським правительством, даючи Полякам змогу дискредитувати їх перед иншими народами Австрії й на міжнародній арені як прихильників Австрії.
Се невикористаннє останніх місяців і тижнів істнування Австро-Угорщини для того, щоб заінтересувати справою української Галичини міжнародню політику, було одною з причин дальших невдач галицько-української політики на міжнародній арені.
- ↑ Див. його згадані спомини в „Волі“.
