Польське повстаннє у Львові почалося — як сказано — таки 1. падолиста 1918. по полудни. Його гніздом була міська школа ім. Конарського коло головного залізничого двірця. Здавити повстаннє в самім зароді не було сил, і воно почало розростатися. Через кілька днів утворилася в середині міста формальна боєва лінія. Поляки вспіли заняти західну часть міста з головним залізничим двірцем. Українці держали в своїх руках середмістє і східну часть з Високим Замком і залізничим двірцем Львів-Підзамче. Спершу обі сторони уживали тільки ручного оружя (кріси, ручні гранати, машинові кріси); в дальшім розвитку боїв почали також грати гармати.
Бої були для української сторони дуже важкі. Українські жовніри, переважно діти села, чужі й безрадні в великім місті, в якім зовсім не вміли орієнтуватися і в якім більшість населення, Поляки і спольщена часть жидівської інтеліґенції, відносилася до них вороже, — мали проти себе польських повстанців, переважно Львовян і взагалі дітий міста, які знали кожду вуличку, кождий перехід в камениці і при тім мали по своїм боці симпатію й поміч більшости населення.
Український жовнір почував себе окруженим ворогами, від яких не знав і не мав де сховатися; польський повстанець знав, як ховатися, і скрізь знаходив приятельське приняттє. В боях проти Українців брало всякими способами участь польське населеннє. На них сипалися стріли зза вугла, з коридорів, з вікон, з дахів і пивниць камениць.
Ось пару примірів:
По Академічній вулиці йде український жовнір, студент, який тільки сьогодня взяв кріс у руки як доброволець. Нагло з заду прискакують до нього два Поляки в цивільнім одязі, хапають за руки, і один з них прикладає йому револьвер до чола і стріляє. Все те діється на очах польських прохожих, які не ховають своєї радости.
По Зеленій вулиці йде двох українських жовнірів. Нагло вискакує з одної камениці Поляк в цивільнім одязі, влучними стрілами ззаду кладе обох трупами і знов зникає в одній з камениць.
Не вважаючи на те, українське війско поводилося дуже людяно. Ніяких самосудів, ніяких зловживань, ніяких грабувань. Смертні присуди воєнного суду були дуже нечисленні, хоч по воєнному праву кождий, хто помагає неприятелеви, винен смерти. Одначе Українці приміняли сю постанову воєнного права тільки в найяркійших випадках. Не було також масових юстифікацій, хоч неодна камениця поведеннєм своїх мешканців заслужила на се. Не взято заложників, ані з початку, ані навіть тоді, коли польські повстанці окружили митрополичу резиденцію і проголосили всіх мешканців заложниками.
Польська преса, яка виходила в українській часті міста, була заборонена аж тоді, коли помістила мобілізаційний приказ команди польських повстанців. Кожда инша команда поставила би за се редактора перед воєнний суд і розстріляла.
приступили до здобування міста. Здобувши його, устроїли український погром і всіх визначнійших українців арештували й вислали до табору інтернованнх в Домбю. Так закінчилася перемиська іділля польсько-української угоди.
