їнського племени до культури повинен вести через польонізацію; культурний тип людини з українського племени повинен бути „gente Ruthenus natione Polonus“[1].
Коли показалося, що се становище супроти національного розвитку українського народу не вдержиться, польська політика заняла становище ставлення як найбільших перешкод розвиткові української мови і культури, розуміючи дуже добре, що на певнім ступні сього розвитку український нарід розпічне боротьбу за політичну власть.
Коли-ж ся боротьба за політичну власть на добре розгорілася польська політика від початку 20. віку рішила відібрати українському народові територіяльну підставу боротьби за політичну власть: одноцільну національну територію, змагаючи до того, щоб українська Галичина через польонізацію українського і жидівського елєменту по містах і насаджуваннє польського сільського елєменту шляхом кольонізації поміщицьких маєтків польським селянством стала територією національно на стільки мішаною, щоб Українці не могли сягати по політичну власть на сій території.
Основним змаганнєм української політики в Австрії було змаганнє до поділу „коронного краю“ Галичини на національні складові части українську й польську й до утворення з української Галичини автономного українського „коронного краю“, в якім політичну власть виконував би український нарід.
В 1848. р, коли тодішня революція уможливила галицьким Українцям виступленнє на арену політичного життя, українська політична орґанізація, Головна Руська Рада, поставила те домаганнє в такій формі, щоби з української Галичини, української части Буковини й української території Угорщини, себ-то з усіх українських земель Австрії, утворити одноцільний автономний український коронний край.
Се домаганнє, яке Головна Руська Рада, підпирана цілим українським населеннєм, дуже енерґічно заступала перед короною, правительством і австрійським Установчим Державним Соймом, було тоді близьке до здійснення. Прихилялося до нього передовсім австрійське правительство, яке тим способом думало зменшити територіяльну підставу політичної сили Поляків у державі, обмежуючи її на польську етнографічну територію; так само мало воно прихильників в Установчім Державнім Соймі. Одначе в рішаючу хвилю не знайшло воно в нім більшости і т. зв. кромерижський проєкт австрійської конституції[2] полишає українські й польські землі, набуті Австрією при розділах Польщі, як один „коронний край“.
Зломивши конституційні змагання і привернувши абсолютизм (1851.), австрійське правительство закинуло також плян поділу Галичини.
