„Підчас завішення оружя війска обох сторін остануть на своїх позиціях, при чім рух залізничим шляхом між Львовом і Перемишлем має остати в кождім разі свобідний в розмірах точно потрібних для щоденного виживлення міста.“
Сей уступ свідчив, що Найвисша Рада, приймаючи своє рішеннє, мала на увазі той стан воєнної акції, коли наші війска, проломивши польські становища між Львовом і Перемишлем, окружили Львів і відтяли його від всякого звязку з Польщею, так що містови грозив голод і польській залозі капітуляція. Якраз в сю хвилю Найвисша Рада наказувала спинити дальші бої і відновити залізничий рух між Львовом і Перемишлем. Виглядало се так, що причиною інтервенції Найвисшої Ради було положеннє польської армії у Львові, а цілю зберегти Львів в руках польської армії.
Та заки рішеннє Найвисшої Ради прийшло до обох воюючих сторін, Поляки для оборони Львова вже його не потребували. Зате тепер воно було потрібне Українцям і треба було його використати.
Одначе вже в Хирові збудився в мене сумнів, чи воно нам що поможе. Чому Поляки відкидають наше предложеннє завішення оружя? Адже Найвисша Рада виразно наказує його заключити! Хиба що вони мають певність, що сей непослух приказови Найвисшої Ради їм не пошкодить.
Мої сумніви потвердив ґраф Скарбк у приватній розмові, яка завязалася між нами підчас того, як списувано протокол переговорів.
Коли я висловив здивованнє, що Поляки відкидають наше предложеннє, зроблене згідно з рішеннєм Найвисшої Ради, він віповів:
„Ви помиляєтеся в оцінці положення. Коли Найвисша Рада приймала своє рішеннє, положеннє було зовсім инакше ніж тепер. Тоді здавалося, що Львів мусить упасти в Ваші руки; тепер, як знаєте, йому вже ніщо не грозить. Тепер для Вас останній час згодитися на лінію Бертелємі. Майте на увазі, що ми, предкладаючи Вам таку згоду, йдемо проти нашого громадянства, яке готово нас за се укаменувати. Але ми маємо добре оправданнє, що се воля Найвищої Ради. Коли ж Ви тепер не заключити перемиря, то за місяць ми будемо мати армію Галлєра і тоді викинемо Вас з Галичини“.
Сі слова ґр. Скарбка не тільки говорили, що рішеннє Найвисшої Ради було видане в інтересі Поляків. Вони також ясно натякали, що тепер, коли сього рішення вже Полякам не треба, Найвисша Рада буде вважати його безпредметовим і не буде настоювати на тому, щоб Поляки його послухали.
Коли я в Станиславові переповів слова ґр. Скарбка, вони в урядових кругах не зробили вражіння. Се, мовляв, звичайна тактика залякування противника. На лінію Бетелємі в кождім разі ще маємо час. Треба пождати, що скаже Найвисша Рада.
Готовлячися до виїзду до Парижа, я переглядав матеріяли, які відносилися до справи. І вони потверджували мої сумніви і самопев-
