білоруські (Полоцк, Вітебск, Смоленьск, Міньск, Новгородок литовский і т. д.) та, завоювавши їх, назвав ся „великим князем Литви і Руси“. Однак литовскі князї не встояли против сильнїйшоі „руської“ (а властиво: білоруської) культури. Поженивши ся в білоруськими княжними і ставши жити серед Білорусів, литовскі князї охрестили ся на руську, православну віру і приймили білоруську мову та білоруське письменство. Вони стали небавом справді Білорусами, а їх „литовска“ держава стала властиво білоруською державою, заселеною переважно Білорусами (потомками давних племен: Кривичів і Дреговичів), з білоруською урядовою мовою і білоруським письменьством. Мала вона двох ворогів: одного, т. є Нїмцїв, з заходу, а другого, т. є Москалїв, з північного сходу. З ними та білорусько-литовска держава вела безнастанні війни о пограничні землї. Чужинцї (Нїмцї, Москалї, Поляки і Русини-Українцї) звали єї „Литвою“, а єї населенє „Литвинами“, хоч се населенє було переважно білоруське. Чужинцї надавали очевидно сїй білорускій державі і всему єї населеню імя пануючої, литовскоі династиї (подібно, як се діяло ся передше з Русию). Саміж Білоруси звали себе або „Литвинами“, або таки по давному „руськими людьми“, свою білоруську мову прямо „рускою“ мовою, а своїх князів з литовского роду „князями Литви і Руси“.
