в Америцї, о много більше небезпечним для себе і для Росиї-Московщини, нїж який-небудь инший національний рух (польский, литовский, і т. д.), нїж навіть революцийний рух серед самих Москалїв. За ввезенє одного Шевченкового „Кобзаря“ до Росиї карали ще тому кілька років так само тяжко, якби за найбільш ворожу цареви аґітацию — тодї, коли польска, литовска і инші лїтератури розвивають ся в Росиї свобідно. За прочитанє дїтям казки про зьвірів „Лис Микита“, написаної Іваном Франком, покарано ще тому пять лїт одного україньского учителя прогнанєм зі служби і „засланєм“ за кару в далекі, зимні, північні сторони — лише тому, що він дав дїтям невинну, дїточу книжочку в їх рідній, україньскій мові! По тім можна зміркувати, як Росия-Московщина боїть ся найслабшого прозябка україньско-руської, національної сьвідомости і як скажено вона заходить ся держати Україну-Русь живцем у гробі. А назви „Россія“, „Великороссія“ і „Малороссія“ мають послужити на те, щоби чужим людям (та менше сьвідомим Русинам) замилити очи, будьто ми, Русини, частина одного „нєдєлїмаво“, россійского народу, будьто ми якісь „Малороси“ — а не Русини.
Щож однак значить назва „Мала Русь“? Чи се не то саме, що „Малороссія“? — знов може дехто запитати. І нїби те саме, а властиво не те саме. Московско-
