Загалом-же можна сказати, що Галичина тому заховала назву „Русь“, бо довгі часи жила значно відмінним житєм, як решта нашої землї. Всї ті причини, які в Росиї виперли назву „Русь“ з нашої землї (сусїдство „русских“, „общерусска“ полїтика царів і відпорність України против неї, полїтично-історична роля України-Гетьманщини яко нашої держави і т. д.) — не істнували цїлком в Галичинї, яка анї не сусїдує з Москалями („русскіми“), анї не зазнала „общерусскої“ полїтики росийских царів, анї не входила в склад гетьманскої України. Полїтичне житє нашого народу від часів Хмельницкого сконцентрувало ся (з'осередило ся) лише на Українї надднїпряньскій і там кипіло воно довгий час дуже сильно, доки єго не добили Петро I. і Катерина II. Там, на Українї, вирабляла ся наша національна сьвідомість і полїтична думка, там жило постійно змаганє до злуки всеї Руси-Украіни в одну національну, независиму державу. Там, на Українї, зачало ся також наше народне відродженє о цїлих 50 лїт скорше, як в Галичинї. — Між тим Галичина від часів Хмельниччини прямо завмерла на довгі часи. Національне руське житє в Галичинї устало, а руська народність заховала ся лише несьвідомо в масах темних панщизняних хлопів і то лише тому, бо Ляхи-шляхта не мапи хлопів за людий та навіть не дбали в тих часах про се, якою мовою говорять ті хлопи — так як не дбає ся, яким голосом реве робучий віл. Через се лише руська народність в Галичинї пережила
