Ближча, орґанічна співпраця ієрархії з церковною громадою стає, особливо тепер, орґанічною необхідністю, бо майже дві тисячі літ, що минули од початку христіянства, надто змінили той характер відносин між ієрархією та паствою і не лише в православній конфесії. Тодішні відносини приводили до практики, щоб ієрархія заступила паству у всіх випадках публичної праці, — та й тоді, як ми бачили, ієрархія тих можливостей зовсім не надуживала. Представництво мирян на соборах просто не мало практичної потреби, бо між єпископом та мирянами був найтісніший звязок, — що закріплявся між иншим фактом обрання єпископа паствою. В давній церкві території єпархій були дуже обмежені, — тому народ близько знав свого єпископа, бачивши його у щоденних обставинах життя, приймав од нього тайни, слухав його науку. Не було між паствою та єпископами великої різниці щодо реліґійно-розумового розвитку, — всі вчилися тих самих наук у тих самих школах, у тих самих учителів. Через тісний звязок між єпископом та паствою і одпадала практична потреба окремого представництва мирян на соборах.
Тим часом, ненормальні умови, в яких проходило і проходить єпархіяльне життя, споводували ті внутрішні тертя серед церковного складу, на які ще не так давно і в більш нормальних умовах вказували в був. Росії навіть самі єпископи, що подавали в синод свої проекти реформи. Обшир єпархій у сотні кілометрів території, міліони пастви, — за самих уже сих обставин не може мови бути про безпосереднє єднання сучасного єпископа з своєю паствою. З нею єпископ входить у безпосередній стик при своїх обїздах єпархії, але ті обїзди одбуваються в обставинах, — як висловлювався Духовний Реґламент, — „удивляющей народ славы“. Отже єпархія знає свого єпископа лише як далекого од неї адміністратора, який до того ж звичайно не завжди перебуває довший час в одній єпархії. Тож не дивно, що треба рахуватися з новими обставинами, приймаючи на увагу, в якому неґативному напрямі розвивається тепер життя людське і як можуть у звязку з тим зростати деструктивні настрої серед громадянства, в тім і церковного. Паралізувати ті настрої можна, лише наблизивши те громадянство до життя церкви, сприяючи інтересові його до того життя чи навіть той інтерес викликаючи. Шлях то того вказує стала й історично справджена традиція східньої церкви. Не можемо мати сумніву, що і в нових обставинах також за найодповідніший треба визнати той самий давній, випробований лік старохристіянської доби — засаду соборности. Та традиційна в православії засада переймати має як орґанізацію кожної автокефальної церкви, складової комірки церкви вселенської, так і всю, що з тої орґанізації випливає, її чинність в умовах земного існування.
