Сторінка:Лотоцький О. Сторінки минулого. Частина 4.djvu/84

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

86

рекладі на українську мову богослужбові книги. Большевицька влада скасувала вище ієрархічне представництво української автокефальної церкви, допускаючи існування лише церковних громад — парафій. Формальне продовження укр. автокефальна церква має в Америці, що налічує 152 парафії (32 у Штатах, 120 в Канаді), на чолі їх стоїть архиєпископ Ів. Теодорович.

На канонічних засадах та на українських церковно-національних традиціях і мав я провадити справу визнання автокефалії української церкви перед царгородським патріярхатом. Сей останній — патріярхат „вселенський” — користується перевагою чести, першенства серед інших східніх патріярхатів, в наслідок старої традиції, связуваної з маєстатом колишньої візантійської імперії. Тому визнання автокефалії української церкви з боку вселенського патріярха уважалося, як і взагалі в таких випадках уважається, за річ дуже пожадану в справі оформлення незалежности церкви.

Завдання стояло передо мною не легке. Церковні круги взагалі надто консервативні щодо зміни якого будь status quo, а тут ще прилучилися досить прикрі сторонні ускладнення, що стояли на перешкоді в моїх пертрактаціях з патріярхатом або невідповідно впливали на його засадниче успособлення спеціяльно в справі автокефалії української церкви.

Довший час, до полагодження мого посольського визнання з боку Високої Порти, я позбавлений був формальної можливости роспочати зносини з Фанаром (так звичайно називається установа патріярхату — з назви тої дільниці, в якій міститься ся установа). Коли вже справу з Високою Портою було полагоджено, повідомив я патріярхат про свій намір скласти візиту патріярхові. Патріярший трон тоді саме вакував, — справами патріярхату порядкував містоблюститель патріяршого трону (locumtenens). Ріжниці в становищі locumtenens'а чи патріярха фактично не відчувалося, особливо щодо офіціяльного етикету. В особі мого драгомана — Івана Спафариса — мав я неоцінимого співробітника якраз у церковній справі. Се — грек, бувший вихованець київської духовної академії, — отже розумівся і в церковній справі та вільно володів рідною грецькою мовою, якою провадилося усі перемовини. На означений час — на четверту годину дня, хвилина в хвилину, прибув я до Фанару. Тут зустрінуто мене з цілою нарадою. Перед брамою майже витягли мене, з захованням найбільшої обережности, з посольського авта патріярші каваси та повели під руки у двір, де зустрів мене секретар патріярхату п. Попадопуло, вихованець петербурзької духовної академії, з своїм оточенням. По короткій привітальній промові уведено мене до вестибюлю скромного патріяршого палацу, де зустрів мене секретар патріяршого синоду (меґас хартофі-