92
оцінка не відповідає дійсності, а тим самим уникнуто буде мильне упередження, в інтересах правди та користи для церкви.
Митрополит Платон так само роспускав про мене усякі лихі плітки. Ще в Київі, коли відвідав він мене в міністерстві, я дав йому зрозуміти, що у мене єсть писаний його рукою ориґінал відозви проти Директорії. Того ж дня зник він з Київа, впросившися до купе одного чужоземного дипломата, що виїздив з Київа до Одеси; з ним виїхав його сподвижник щодо виступів проти церковного визволення України протоєрей Ф. Титов разом з своїми двома синами — добровольчими офіцерами, що перебралися в чернецькі підрясники, удаючи з себе келейників обох духовних осіб. З Одеси, що була тоді в руках добровольців, які порядкували тут під охороною антантського війська, митр. Платон розказував та росписував несотворені речі про українські „звірства”. Український посол в Атенах, Ф. П. Матушевський, пізніше повідомляв мене про лист митр. Платона до атенського митрополита, в якому листі оповідалося, що з бороди та з голови митр. Антонія, з наказу української влади, вищіпано по одному волоскові усю ростинність, аби тим сплюгавити православну його ієрархічну гідність до вигляду католицького ксьондза. То вже лехко уявити, що сей недостойний ієрарх росповідав особисто, опинившися у сприятливій добровольчій атмосфері в Царгороді.
Всі ці рештки старого синодального режиму, натискаючи на патріярхат, не могли врешті не впливати на його, бо се були в більшій чи менчій мірі чолові та колись впливові особи того колишнього режиму, могли й відзискати своє колишнє значіння, як що б зруйнована Росія прийшла знову до свого попереднього стану. Як скажу про се далій, патріярхат навіть обмовився щодо своїх побоювань на випадок такого обороту подій. Тому, головно, він і здержувався визнати автокефальність української церкви, хоч, як мав я певні підстави переконатись, засадничо не був він противний тому визнанню. Думаю, що мені таки удалося своїми інформаціями в церковній справі належно освітлити перебіг тої справи в минулому і довести, що підпорядкування московському патріярхові української церкви, яка до того була в юрисдикції царгородського патріярха, було неправним та з засадничого погляду неоправданим насильством. Вже за пять літ пізніше, в томосі про визнання автокефальности Православної Церкви в Польщі, константинопільський патріярх арґументував правність сього визнання тим, що підпорядкування української церкви московському патріярхові р. 1685 доконано способом неправним.
Прихід до Царгороду союзної влади додав ще одну обставину, яка стала для Фанару формальним приводом для зволікання в справі, що її мав він вирішити. Негайно ж, як прийшли союзники, дотеперіш-
