Сторінка:Лотоцький О. Сторінки минулого. Частина 4.djvu/93

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

95

ство най будуть багаті та невичерпані на Вашій Ексцеленції і на всьому благочестивому українському народові”.

З сього проекту видно, що аґітація російських архиєрів таки позначила свій вплив на фанарських чинниках — аж до такої міри, що патріярхат, переводячи пертрактації з послом визнаної Високою Портою держави, не був певний щодо її незалежности. Сю перешкоду одразу ж було збито, і з Фанару просили вибачити за таке, що не знати як ускочило до проекту, непорозуміння. Складніша була справа з умовою щодо згоди на автокефальність з боку тої церкви, од якої нова церква одділялася. Царгородський патріярхат якраз постійно виявляв свій спротив проти такого відділення, і всі церкви, що виходили зпід його юрисдикції, осягали сього силою факту та вже пізніше діставали визнання. Тому переборювати сей дуже дражливий для грецького патріярхату аргумент було особливо трудно, бо тут торкалося болючого місця, а за такої умови безсильні стають найбільш переконливі аргументи.

В дійсності ж, з погляду річевого і формального, якраз цей аргумент ніколи не діставав чинности, а, навпаки, завше був порушуваний практикою церковного життя. Факти життя наочно ствердили, що автокефальність — це річ не лише звичайного людського права, але й звязано її в дійсності з надто нехристіянськими проявами людської натури. Теоретично — нормальна вимога канонічна в цім випадку та, щоб церковна незалежність відбувалася по взаємній згоді — на основі спільности церковних інтересів та взаємної христіянської любови. Але ця ідеальна форма вирішення справи автокефальности, як вираз звязку любови між христіянськими церквами, звичайно не знаходить собі грунту в подіях церковного життя. Звичайна засада людських відносин, засада не альтруїстична, просякла і міжцерковні відносини, а тому усамостійнення церков відбувалося не з добровільної згоди, а ставало наслідком вже конечної необхідности в результаті довгого та впертого опору. Річ у тому, що через усамостійнення певних церковних територій попередня церковна адміністрація цих територій, розуміється, позбавлялася деяких вигод, головним чином, матеріяльних, і цей неідеальний мотив звичайно спонукує заінтересовану церковну владу виявляти дуже рішучий чи й непримиримий опір стремлінням церковної емансипації. В момент найбільшого загострення боротьби на цій точці східні патріярхи на соборі в Царгороді 1872 року навіть оголосили, всупереч всім традиціям православної церкви, постанову, що в засаді осуджують національно-емансипаційні змагання церковні та одлучають од церкви тих, хто виявляв би такі стремління. Константинопільський патріярх одмовився визнати автокефальність навіть одноплемінної церкви — в Грецькім королівстві — і примирився з та-